Читать онлайн книгу "Шалені шахи"

Шаленi шахи
Олена Литовченко

Тимур Литовченко


Історiя Украiни в романах
Що наше життя? Гра!.. Для одних – карколомна шахова партiя, для iнших – протиборство держав i князiвств, владних осiб та спадкоемцiв величезних станiв, католикiв та православних. Настав час розпочинати чергову партiю. У великiй грi життями, немов живi шаховi фiгури, зiйшлися князi Василь-Костянтин Острозький i Дмитро Сангушко, княгинi Беата Костелецька-Острозька i Гальшка Острозька, очiльники перших козацьких повстань Криштоф Косинський i Северин Наливайко зi своiм братом Дем’яном, королi Стефан Баторiй i Сигiзмунд ІІІ Ваза, королева Анна Ягеллонка, полководець Станiслав Жолкевський.





Тимур Іванович Литовченко, Олена Олексiiвна Литовченко

Шаленi шахи





Частина І

Загублений спадкоемець





Шахова партiя № 1

Сила королеви



Пiвнiч Італii, кiнець першоi чвертi XVI столiття

Розташований у центрi невеличкого гiрського озера затишний крихiтний острiвець, яких у цiй мiсцевостi безлiч, виглядав особливо розкiшно i святково. Сьогоднi там чекали надзвичайно важливого гостя, який мав зiграти з хазяiном партiю в шахи.

Втiм, розенкрейцери[1 - «Орден Троянди iХреста» – теологiчне таемне релiгiйно-мiстичне товариство, що iснувало в Європi у XV–XVII столiттях (тут i далi – прим. авторiв).] нiколи не затiвали нiчого заради простоi забавки, а до будь-якоi справи пiдходили грунтовно. Про проведення чергового змагання гравцiв сповiщали мiнiмум за мiсяць. Єдиною поважною умовою неявки на турнiр визнавалася тiльки смерть намiченого учасника. Точнiсть цiнувалася чи не вище вiд усього: гiсть зобов’язаний був прибути на мiсце зустрiчi не ранiше й не пiзнiше трьох хвилин пiсля зазначеного в запрошеннi часу.

Пишнiсть та урочистiсть прийому виходили за всi межi, якi тiльки могла намалювати найпалкiша людська уява. Зате й господар, i гiсть могли прийти на гру в якому завгодно вбраннi: вiд простого та зручного, зовсiм домашнього, до найвишуканiшого.

Як правило, турнiр надовго не затягувався: гра, пророцтво (або ж вирок – кому як подобалося!) i вишуканий обiд на додачу.

На нинiшню гру гiсть з Англii прибув ще напередоднi пiзно ввечерi, саме ж змагання було призначене на раннiй ранок. Вiзитера з нетерпiнням очiкував не надто знатний iталiець, заможний i причепурений, але не без елегантностi. Хазяiн був лiтнiй, рокiв сорока п’яти, гладкий, осадкуватий, темноволосий, широкоплечий, з непропорцiйно великою головою й крупними рисами обличчя. Загалом, не красень, але надзвичайно чарiвний! Практичнiсть i кмiтливiсть батька, емоцiйна чуйнiсть матерi – от i вся спадщина, що дiсталася цiй людинi вiд предкiв. Решти життевих благ вiн домiгся сам, тому пишався й нажитим багатством, i чудовим замком, що придбав за кругленьку суму разом з титулом i гербом в одного бездiтного аристократа, що розорився. І все-таки перед представниками родовоi аристократii iталiець у глибинi душi тремтiв…

Саме тому, довiдавшись вiд челядникiв, що його суперник – молодий, веде свiй родовiд чи не вiд самого Карла Великого[2 - Засновник династii Каролiнгiв, iмператор Заходу з 800 р. вiд Р.Х.] й мае грандiозний статус, хазяiн занервував. Шкода, що за правилами турнiру гравцям заборонялося бачитися напередоднi зустрiчi! Таким чином, вони не могли заздалегiдь скласти безпосередне уявлення один про одного – а що може бути небезпечнiшим вiд невiдомого супротивника?!

Італiець розумiв одне: англiець молодий, а молодiсть – амбiтна й енергiйна. Чверть столiття тому вiн легко вiдiграв титул Великого Майстра Шахiв (а якщо простiше – гросмейстера) в одряхлiлого iспанського гранда. І саме молодiсть та жага успiху принесли перемогу iталiйцевi. Вiн був наполегливий, рiшучий i нi на краплю не боявся доволi сильного шахiста-iспанця. Партiя завершилася «вiчним шахом», але оскiльки пiд ударом опинився король супротивника, жадана перемога в пiдсумку дiсталася iталiйцевi. Тодi ж переможець зробив пророкування, яке згодом блискуче пiдтвердилося. І от настала його черга захищати титул вiд зазiхань нового претендента…

Ранок був тихим i ясним, з озера вiяв легкий прохолодний вiтерець. Розкiшний палац потопав у зеленi смарагдових галявин, вибагливо пiдстрижених кущiв i дерев. Галереi, зали й коридори, прикрашенi китайськими i японськими вазами з найтоншоi порцеляни, кольоровими гобеленами ручноi роботи, картинами знаменитих майстрiв, добротними французькими й iталiйськими меблями, мали вигляд урочистий i грунтовний, iгровий зал виблискував довершенiстю й досконалiстю.

У призначену годину гiсть уже стояв бiля ворiт замка. Це був юнак рокiв п’ятнадцяти або сiмнадцяти, божественно гарний, рослий, стрункий – одне слово, iдеал. Його нiжна юна краса обеззброiла й водночас заспокоiла хазяiна своею жiночнiстю. Італiець очiкував побачити супротивника старшого й бiльш мужнього, але нiяк не хлоп’яка з пухкими рожевими щiчками, червоним чарiвним ротиком, мiнiатюрними дитячими ручками i збентеженим поглядом великих блакитних очей, схованих пiд пухнастими вiями.

Всупереч очiкуванням господаря турнiру, розкiшне оздоблення палацу не справило на гостя найменшого враження: його численнi власнi замки виглядали не гiрше, а можливо навiть краще вiд iталiйського. Тому англiець прямував розкiшними коридорами палацу з неприхованим нудьгуванням розпещеного розкiшшю аристократа. Італiйця вельми засмутила байдужiсть гостя, хоча вiн нiчим не виказав своiх почуттiв. Але треба зазначити, що хазяiн доклав титанiчних зусиль для органiзацii цiеi зустрiчi…

Зате ледь наблизившись до iгровоi зали, юнак зупинився, немовби укопаний, застигнувши вiд здивування й розгубленостi. І було вiд чого…

В iгровiй залi панував напiвморок, бо високi стрiлчастi вiкна були закритi важкими портьерами з темно-зеленого оксамиту. При цьому щось незвiдане й жахаюче вiдбувалося усерединi…

Тремтiння пробiгло тiлом гостя. Хазяiн ледь вiдчутно пiдштовхнув його, i тiльки-но юнак переступив порiг, як портьери миттево розсунулися, i ранкове сонячне свiтло осяяло величезну залу. В центрi ii розташовувалася гiгантська шахiвниця, де шеренги людей у бiлих i чорних шатах, зшитих вiдповiдно до статусу кожноi з шахових фiгур,[3 - Це i е т. зв. «шаленi» шахи. За правилами, пiд час гри кожна вiдiграна фiгура переходила у власнiсть гравця, що взяв ii. По завершеннi зустрiчi вся «нерозiграна решта» дiставалася переможцевi. Є вiдомостi, що такi шаховi партii дуже полюбляли розiгрувати магнати Потоцькi й Радзивiлли.] велично вишикувалися одна проти одноi. Тут були солдати,[4 - Пiшаки.] лицарi,[5 - В середньовiчних шахах вiдповiдали коням.] капуцини,[6 - Таким чином зрiдка представлялися лодii (тури).] блазнi,[7 - У деяких захiдноевропейських краiнах таким чином представляли слонiв (офiцерiв).] королеви й королi. От тiльки зброя в усiх була винятково бутафорською…

На всю цю пишноту молодик вирячився, широко розкривши очi й здивовано роззявивши рота.

«Ага, нарештi я вразив цього гордовитого англiйського гусака!» – подумки зрадiв iталiець. Уголос же бадьоро мовив:

– Смiливiше, мiй друже, проходьте! Ну що ж ви завмерли на порозi?

– Це… – Гiсть витягнув руку в напрямку до величезноi шахiвницi й повторив iз тремтiнням у голосi: – Що це таке?

– Це шахи, спецiально приготованi для нашоi гри.

– А чому фiгурами вбранi живi люди?

Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократовi, хазяiн продовжив у тiй самiй манерi:

– А чому би, власне, й нi?… Погодьтеся, доля грае людьми. Ми, розенкрейцери, граемо долями народiв. То давайте поборемося живими шахами!

– Але ж так не можна…

– Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев’яна.

– Убивати?… – юнак сполотнiв вiд жаху, його голос затремтiв. – Навiщо ж убивати?…

– Та заспокойтеся ви!

– Вони й не навченi до вбивства! – І пещенi ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтiли.

– Я знаю. Я залучив для гри не тiльки своiх служникiв, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, – й iталiець вказав на бiлого шахового короля. – Ах, синьйоре, це ж просто розвага!

– Розвага?… – Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. – Ви говорите про живих людей, немов про бездушнi кам’янi статуi!

– Так, чудова розвага, приемна i лоскiтлива для нервiв.

Тут хазяiн нарештi дозволив собi посмiхнутися, широко й вiдкрито:

– Тож тепер ви, друже мiй, переходьте до гри i спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулiнарного мистецтва тiшитимуть гостей за моiм столом. Ну що, згода?

– Гаразд, спробую зiграти за вашими правилами, – приречено зiтхнув гiсть.

Молодому аристократовi було вдвiчi важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне – за живих людей. Дотепер його життя протiкало зовсiм по-iншому. Титул i величезну спадщину юнак одержав вiд батька ще в ранньому дитинствi. Його великi володiння охороняло потужне, навчене вiйсько, а безтурботне iснування забезпечували легiони вiрних безликих служникiв. Вiн жив у своему iдеальному свiтi, не звертаючи уваги на подii, що вiдбуваються навколо, не вдивляючись у живi людськi обличчя. Реальнiсть i вiдповiдальнiсть лякали його.

Щоб пiдтримати пiдупалого духом гостя, хазяiн милостиво запропонував юнаковi грати бiлими, минаючи процедуру жеребкування.

Однак англiець миттево змiнився, тiльки-но встав за двома бiлими шеренгами. І недарма: адже единою пристрастю юнака були шахи, якi пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущостi! Тому iз сором’язливого пiдлiтка вiн стрiмко перетворився на норовливого запального правителя, що залiзною рукою гнав васалiв на битву. Коли юнак наказав просунутися на двi клiтини королiвському пiшаку, у його очах усе ще жеврiли слабкi слiди нерiшучостi. Однак пiсля того, як чорний королiвський пiшак пiдiйшов упритул до бiлого блазня, погляд гостя спалахнув лютим жагучим вогнем азарту, й вiн скомандував бiлопольному блазню дуже жорстко:

– Нумо руш на три клiтини по дiагоналi лiворуч![8 - В данiй партii розiгруеться т. зв. «дебют слона» – один з найпопулярнiших у середньовiччi дебютiв, уперше описаний ще в шахових трактатах XV ст. В одному з варiантiв може скiнчитися «дитячим» матом.]

На шахiвницi розiгрувалася фатальна драма, що дуже швидко перейшла в нещадну битву. Рiшучiсть гостя пiдсилювалася вiд опору, котрий чинила армiя господаря турнiру. Італiець пошкодував, що виявив слабкiсть, i вiдмовився вiд жеребкування. Зараз вiн мiг би грати бiлими…

Зрештою хазяiн, пiд натиском лютоi атаки гостя, почав поступатися позицiями, що призвело до неминучого мату пiсля вирiшального ходу бiлою королевою.

Англiець трiумфально оглянув живi «фiгури», переважна бiльшiсть з яких тепер перейшла у його власнiсть. Італiець же зовсiм знiтився й принишкнув, погляд його згас: вiн не очiкував такоi спритностi вiд жовторотого молодика.

Далi настала черга обiду з чотирьох легких закусок, прозорого, змiцненого хересом бульйону й двох рибних перемiн, за якими пiшли дичина й печеня з домашньоi птицi. На десерт були поданi пудинги, солодощi й божественний сир. Попри напругу щойно зiграноi партii, усе пройшло дуже мило й мирно.

Пiсля трапези хазяiн i гiсть зручно вмостилися у рiзьблених крiслах ручноi роботи. Гiсть був спокiйний i щасливий, адже гра скiнчилася його перемогою. Італiець же помiтно нервував, постiйно обтираючи мереживною хусточкою пiт iз чола. Нарештi вiн глибоко зiтхнув i промовив:

– Ну, гаразд, парубче, перемога в шаховiй партii ваша. Однак, за умовами турнiру, тепер ви зобов’язанi передбачити подii в названiй мною краiнi.

– Що ж, я готовий, – бадьоро вiдповiв юнак.

Тодi хазяiн мовив:

– Мене цiкавить Польща, в якiй нинi управляе лiтнiй удiвець Сигiзмунд. Що вiдбудеться в цiй краiнi найближчим часом?

І не чекаючи на вiдповiдь, вiдразу додав:

– Ви менi симпатичнi, юначе, тому пiдкажу ще дещо: краiна розорена, скарбниця порожня, вороги не дрiмають…

Гiсть кивнув i вiдразу поштиво заперечив:

– Не слiд передчасно ховати Польщу. Тут усе складеться чудово, Сигiзмунд одружиться на молодiй енергiйнiй жiнцi. Вона i спадкоемцiв народить, i за краiною догляне.

– Звiдки ви взяли, що король одружиться? А раптом вiн не захоче? – здивувався iталiець.

– Як i в шахах, у життi слабкiсть короля врiвноважуеться силою й енергiею королеви. Тим бiльше, що Сигiзмунд – удiвець, у якого немае спадкоемця, а отже – немае виходу. А не захоче сам, його змусять.

– Як i в шахах, кажете?… Замiсть «королеви» я вiддаю перевагу бiльш традицiйному термiну «ферзь».[9 - Слово походить вiд арабського «вiзир». Ця шахова фiгура почала називатися «королевою» вже у европейськiй традицii, причому досить пiзно.]

– У цьому випадку я не подiляю вашу точку зору, високоповажний господарю, – безтурботно вiдповiв гiсть.

– Все мае значення, парубче. У будь-якому разi, я не давав би настiльки оптимiстичного прогнозу, – зiтхнув хазяiн. – Навiть якщо король одружиться, – не факт, що в нього народяться дiти. А якщо й народяться, то можуть не зiйти на престол. Адже польського короля вибирае тамтешнiй сейм.

– Готовий сперечатися з вами скiльки завгодно! Король успадкуе трон. Бо ви забули про королеву – найсильнiшу фiгуру в шахах. Не варто недооцiнювати жiнок: кожна мати спить i бачить свого сина королем, навiть якщо вiн на те не заслуговуе.

– Ну що ви, що ви! Давайте все-таки розмежуемо гру й реальну дiйснiсть. Життя складнiше вiд будь-якоi шаховоi партii.

– Може, складнiше, а може, й простiше. Хто зна, хто зна?! – посмiхнувся гiсть i додав твердо: – В усякому разi, свого пророкування я не змiню.




Глава 1

Вiд турнiру до труни



Велике князiвство Литовське, березень 1537 року

Природа прокидалася вiд зимовоi сплячки. Дедалi яскравiше сяяло сонечко, намагаючись зiгрiти промерзлу землю. Снiг поступово осiдав, до вечора вкривався тонкою кiркою льоду, що ранком танула, i дзвiнкi струмочки виносили зиму геть. До полудня ставало тепло, i нагрiте повiтря вирувало вiд свiжостi. Земля оживала й немовби дихала: глибоко та рiвно. Бруньки на деревах i кущах набухали, випускаючи зеленi клейкi листочки. Усюди розливалися гiркуватi пахощi прiлих трав, змiшанi з нiжним ароматом перших квiтiв, що весело майорiли на палацових клумбах.

Нiколи ще в життi королеви Бони не бувало такоi прекрасноi весни! І нiколи iй не було так боляче й самотньо, як зараз. А може, вона просто не зважала на це ранiше? Коли це спало iй на думку, серце закалатало сильнiше.

Король жив у Польщi, королева – у великому князiвствi Литовському. Вiд зустрiчi до зустрiчi iхнi подружнi вiдносини ставали дедалi холоднiшими. Сигiзмунд справедливо дорiкав Бонi тим, що вона часто порушувала врiвноваженi вiдносини усерединi краiни й поза ii межами, нав’язуючи всiм свою волю. Бона виправдовувала таку поведiнку турботою про майбутне династii… й у свою чергу звинувачувала вiнценосного чоловiка в бездiяльностi.

Тепер же, по закiнченнi пiврiчних сутичок i сварок, королева усвiдомила, що ii тутешне життя нагадуе дуель двох сильних характерiв, якi в божевiльнiй спробi перемогти знищують все живе навколо, i усвiдомивши в пiдсумку свою згубну сутнiсть, намагаються потiм з’еднати непоеднуване. Дiйшло до того, що вiнценосний чоловiк i дружина висловлювали взаемнi докори не тiльки при скороминущих зустрiчах, але навiть у листах.

Незважаючи на це, Бона вiдчула, як сильно скучила за чоловiком. Вона написала Сигiзмунду сухий офiцiйний лист, а вiн напрочуд швидко вiдповiв, вiдписавши, що з нетерпiнням чекае на неi. «Невже король не тiльки добре ставиться до мене, але й усе ще кохае?…» – з надiею подумала королева.

Справдi, у глибинi душi Сигiзмунд розумiв, що бiльше так тривати не може. Йому була потрiбна ця енергiйна, розважлива, але як i ранiше кохана ним жiнка.


Вавельський замок, Кракiв, королiвство Польське, травень 1537 року

Лiс скiнчився, за вiкном карети потягнулися широкi смарагдовi поля, дбайливо вкутанi сивим пухнастим туманом. Раннiй ранок був прохолодним i росистим. У небi анi хмарини, i лише на сходi, звiдки зараз випливала величезна вогненна куля сонця, запiзнiло танули самотнi сизi хмаринки.

Бона примружила очi, занурившись у мрii й надii. От зараз, розiрвавши перину ранкового туману, з’явиться ii король на бiлоснiжному огирi в супроводi розкiшного почту придворних. Як це бувало колись, зустрiнуться вони тепло й радо. Безлiч пiднесених очей будуть спрямованi на сяючу щастям королеву.

Але нiчого подiбного не сталося. Сигiзмунд ii не зустрiв. Бiльше того, навiть не вважав за потрiбне вийти зустрiчати дружину, коли Бона прибула до палацу. Спочатку ii охопила лють, потiм образа. Як вiн мiг?! Вона примчала до свого короля, кинувши всi невiдкладнi справи…

В очiкуваннi того, що Сигiзмунд покличе ii, королева промучилася весь день. За цей час вона пригадала всi докори чоловiка, всi обвинувачення щодо виховання сина, стилю керування Литовським князiвством. Переймаючись тяжкими думками, Бона не заплющила очей всю нiч. Зовсiм не розумiючи, що вiдбуваеться, королева не знала, як iй повестися.

Втiм, наступного ранку вона встала ранiше, нiж зазвичай, опорядилася за допомогою служниць, вiдправила одну з них сповiстити короля про бажання поговорити з його величнiстю. Яким же був ii подив, коли служниця повернулася зi звiсткою, що Сигiзмунд не може ii прийняти.

Королева мало не сказилася й влаштувала справжнiй скандал. Перелякана двiрня безпорадно метушилася палацом, нiчого не пояснюючи, лише злякано притискалася до стiн i мимрила:

– У нього… У нього…

Зненацька до Бони прибiг королiвський блазень. Вона внутрiшньо напружилася, оскiльки не любила доволi вiдвертi кпини Станьчика.[10 - Придворний блазень великих князiв литовських та королiв польських Олександра Ягеллона (1492/1501 – 1506), Сигiзмунда I Старого (1506–1548) i Сигiзмунда II Августа (1548–1572).] Вiн до того ж постарiв, розжирiв i тепер шкутильгав не так грацiозно, як колись. Королева не знала, чого очiкувати вiд зухвалого паяца, тому зiбрала всю волю в кулак, щоб дати гiдну вiдсiч безтактному пройдисвiтовi. Але Станьчик раптом упав на колiна перед нею й гiрко заплакав:

– Йому зле, дуже зле!!! Його величнiсть не встають уже котрий день. Вони чекали на вас, так чекали!.. Вони… Король злiг ще тиждень тому, а все через кляту хворiсть. Врятуйте його, молю вас, адже ви все можете!

Станьчик поповз до Бони i спробував обiйняти ii ноги. Королева гидливо вiдсахнулася, а потiм зневажливо вiдiпхнула блазня.

– Чому король хворий?! Чому мене не сповiстили про це?! І взагалi, куди ви всi дивилися?! Прогавили!..

Сповнена рiшучостi, Бона кинулася в покоi ясновельможного чоловiка i, незважаючи на опiр вартових, увiрвалася туди.

У просторiй королiвськiй опочивальнi, просоченiй задушливим смородом нечистот, панував пiвморок. Важкi штори на вiкнах були запнутi, на широкому рiзьбленому лiжку нерухомо лежав король, прикритий ковдрою до самоi шиi. Одна рука мляво звiшувалася з лiжка. Голова Сигiзмунда спочивала на вишитiй золотом подушцi, з-пiд брудного нiчного ковпака вибилося спiтнiле рiдке волосся. Змарнiле, мертвотне обличчя посинiло i вкрилося глибокими зморшками, нiс загостився, очi запали.

«Не може бути, це не Сигiзмунд!» – вжахнулася Бона. Й одразу ж ii охопила невтримна жалiсть до свого безпомiчного короля. Ледь вона упритул наблизилася до його лiжка, як його величнiсть тужливо застогнав й вiдкрив очi. Незважаючи на моторошнi змiни, що сталися з королем пiд час хвороби, очi Сигiзмунда залишилися такими ж живими, як i колись. У поглядi хворого зблиснули гнiв i сором за свое безпорадне становище. Королева зрозумiла це, тому взяла холодну руку чоловiка й ласкаво стиснула у своiх теплих долонях. Цей довiрчий жест геть зруйнував усi перешкоди в спiлкуваннi мiж ними. Сигiзмунд слабко, ледве помiтно посмiхнувся, суворiсть погляду згасла, i вiн тихо, натужно прохрипiв:

– Ви не очiкували знайти мене таким?…

Тепер уже розсердилася королева й запитала з легким докором:

– Чому ви не сповiстили мене про нездужання?

Сигiзмунд мовчав.

Бона не стала чекати вiдповiдi, а перейшла до рiшучих дiй. Покликала двiрню й наказала розчахнути вiкна, провiтрити кiмнату, помiняти бiлизну хворому, розтопити камiн i вимити пiдлогу. Послала за лiкарем, щоб вiн намастив змученi подагрою, розпухлi ноги короля чудодiйним бальзамом, що вгамовуе бiль. Поки челядники виконували ii доручення, королева кiлька разiв виходила iз зали, щоб вiддати новi розпорядження. Двiрня миттево прибiгала на ii заклики i блискавично виконувала всi накази.

Король вже не сердився на раптове вторгнення своеi непокiрливоi i свавiльноi королеви, а лише тихо милувався ii дiями. О-о-о, якою прекрасною була войовнича Бона в темно-синiй атласнiй сукнi!.. Сигiзмунд був по-людськи щасливий.

Днi через три король пiшов на одужання. Вiн уже сiдав у постелi й мовчки вислуховував вiзитерiв. Інодi злегка кивав у вiдповiдь або пiдтримував розмову короткими однозначними фразами. Сигiзмунду подобалася увага дружини. Вiн намагався не вiдпускати ii вiд себе, поглядом або жестом благаючи залишитися. Тому тiльки коли вiн засинав, Бона тихесенько йшла до себе, щоб передихнути самiй.

Загалом, усе було б добре… однак його величнiсть явно був чимось стурбований. Дочекавшись слушного моменту, королева поцiкавилася:

– Що непокоiть мого короля?

Сигiзмунд ухильно заговорив про дiтей, про родину, про обов’язки батькiв. Вiн боявся порушити солодку iдилiю, що запанувала мiж ними, тому побудував розмову так, щоб не зустрiчати заперечень з боку жiнки: король сам собi задавав запитання й негайно давав бажанi для себе вiдповiдi. Перiодично цiкавився, невже Бона не подiляе його думок – i негайно продовжував у тiм же дусi, не дозволяючи iй вставити анi слова. Коли ж замовкав, а вона також мовчала – то бурмосився i продовжував говорити…

Нарештi Бона не витримала. Ледь не розлютившись, зусиллям волi приборкала почуття i дружньо звернулася до хворого:

– О мiй королю, о ваша величносте! Невже ви дотепер бачите в менi ворога або не довiряете менi? Я вiддана вам так само, як i в день нашоi першоi зустрiчi. Чому ж ви не даете менi сказати анi слова? Прошу, давайте поговоримо просто, по-людськи. Ми неодмiнно все вирiшимо, навiть якщо я не завжди буду згодна з вами. Дайте менi можливiсть насолодитися розмовою з вашою величнiстю!..

Це не був звичайний докiр. Король був збентежений, однак вiдповiв дуже спокiйно:

– Хто ж сумнiваеться у вашiй вiрностi, люба? Ви добре знаете про мою повагу щодо вас, але зараз ви верзете дурню.

Засмучена такою вiдповiддю, Бона зiбрала волю в кулак i, зберiгаючи терпiння, заговорила з колишньою добротою в голосi:

– Любий чоловiче, я намагаюся говорити з вами якомога ввiчливiше.

Пiсля таких слiв король дещо знiтився, розгубився й не знав, про що розмовляти надалi. Бона по-жiночому пожалiла чоловiка: вiн же ще не змiцнiв, як треба, а вона вже така сувора з ним…

Тодi королева, нiчого не говорячи, схилилася й поцiлувала його в щоку, немов дитину. Сигiзмунд не ухилився, а довiрливо потягнувся до неi. Бона простягнула йому руку, король притулив ii до губ. «Отак краще…» – подумала королева.

Але тут дверi розчахнулися, i в залу досить недоречно влетiв блазень Станьчик. Король миттю випустив руку жiнки й сором’язливо опустив очi, немов стидаючися прояву своiх почуттiв. Роздратована безцеремоннiстю паяца, Бона зiбралася вигнати непроханого гостя, але король вiдволiк ii, задавши досить несподiване запитання:

– Панi, чи пам’ятаете, як обiцяли видати замiж всiх моiх дочок?…

Вiд такого запитання ошелешена королева позадкувала й опустилася у найближче крiсло.

– Я завжди пам’ятаю своi обiцянки, ваша величносте, i намагаюся виконувати iх, – рiшуче почала королева. – Для кожноi принцеси вже обранi нареченi. Це або принци, або князi, причому по декiлька кандидатур. Нарештi, я замовила мiнiатюри принцеси Ізабели, принцеси Анни…

Але король зупинив ii жестом i сумно вимовив:

– Вони ще занадто юнi для замiжжя.

– Так-так, зовсiм ще дiти… – пiдхопив Станьчик. – Ти явно поквапилася iз цим, королево! Як же отаких крихiток – i раптом замiж?

Блазень явно знущався, але, iгноруючи кпини, Бона поцiкавилася:

– Тодi про кого йдеться, пане?

– Ви не розумiете? – здивувався король.

– Жодним чином! – запевнила королева.

– А як же Беат? Панi, ви зовсiм забули про неi! – король потихеньку починав злитися.

– Ах, це правда, щира правда! Як же бiдненька Беатрис? Як же наша позабута принцеса?… – загугнявив блазень. За що дiстав вiд короля слабкого ляпаса, вiд якого театрально розтягнувся на пiдлозi.

– Але ж Беат… вона ж не ваша дочка! – спробувала виправдатися Бона.

– Ваша величносте, не забувайте, що коли ви прибули до Польщi, вона вже жила в палацi. Беат – моя улюблена вихованка, тому я прошу вас термiново зайнятися ii долею.

– Добре, ваша величносте, я термiново замовлю ii мiнiатюру найкращому художниковi й пiдберу для маленькоi Беат пiдходящу партiю в Європi.

– Не варто метушитися. Для Беатрис можна пiдшукати нареченого й у наших землях, – наполягав король.

– О, так, навiщо нам принц?! Нам принц не потрiбен, нам i мiсцевий дворянчик цiлком згодиться, – кривлявся блазень, моторно ухиляючись вiд стусанiв Бони.

– Але, ваша величносте, наскiльки менi вiдомо, всi гiднi Беат нареченi давно не вiльнi… – продовжувала пручатися королева.

– Ой, як шкода, для маленькоi Беатрис у польських землях не знайдеться навiть зубожiлого дворянчика, – дражнився Станьчик.

Король дещо повеселiшав, а блазень собi знущався:

– Виявляеться, панi, все-таки е на свiтi питання, вирiшити якi вам не пiд силу. Невже ж i в королiвствi Польському, i у великому князiвствi Литовському у вас дотепер не перелiченi всi вiльнi нареченi?! Непорядок!.. Де нашi списки? Списки де?… – i вiн театрально забiгав навколо короля.

Бона почервонiла вiд злостi, стиснула маленькi кулачки й процiдила крiзь зуби:

– Щоб нареченого пiдшукати, менi не потрiбнi списки. Для цього вистачить однiеi лише пам’ятi…

– А от, до речi… Ілля, син Костянтина Івановича Острозького? Чим не наречений? – зненацька поцiкавився король.

– Так-так! Королево, подумайте тiльки: видавши католичку Беатрис за православного Іллю, ви змiцните внутрiшню могутнiсть краiни, – негайно втрутився блазень. Бона хотiла вiдповiсти рiзкiстю, але помiтивши, що король посмiхнувся, стримала порив i мовила спокiйно:

– Ілля, син князя Костянтина, вже заручений чи то з Анною, чи з Барбарою Радзивiлл. Його батько…

Король миттево зупинив ii фразою:

– Можете не продовжувати, королево, вашi вiдомостi давно застарiли.

– Як же так, ваша величносте?! Менi достеменно вiдомо, що Ілля Острозький давно заручений, а в Анни Радзивiлл уже е два дозволи вiд Ватикану на вiнчання зi схизматиком,[11 - Схизматик – розкольник, невiрний, еретик, вiдщепенець. Так католики (зокрема польськi) називали православних християн схiдного обряду.] а також двое позашлюбних дiтей. Що стосуеться Барбари, то iй не виповнилося ще й п’ятнадцяти, щоб вона могла вийти замiж, – виправдовувалася Бона.

– До чого жагуче бажання якнайшвидше вийти замiж виявляе розторопна Анна Радзивiлл… А от з дiточками вона явно поквапилася! – не вгамовувався Станьчик. – Але нiчого, нiчого, можна завести ще одного малюка й попросити Ватикан про черговий дозвiл на шлюб.

Тепер усмiхнулася навiть Бона.

– Що ж, моя королево, ви маете рацiю, все це так i було донедавна, – пiдтвердив Сигiзмунд. – Мiсяць тому вибухнув скандал, i Радзивiлли заплатили менi десять тисяч злотих, щоб я наказав урегулювати питання одруження князя Іллi Острозького з Анною Радзивiлл. Я втрутився в цю справу. Як винна сторона, Радзивiлли заплатили нареченому за шлюб, що не вiдбувся, значну грошову компенсацiю, заздалегiдь обумовлену в iнтерцизi,[12 - Інтерциза (лат.) – документ, покликаний врятувати багатство одного з одружених, який до укладання шлюбу мав набагато бiльше майна, нерухомостi чи грошей. У випадку пiдписання iнтерцизи все те, що чоловiк чи жiнка мали до шлюбу, лишалося в його (ii) власностi та в майбутньому не дiлилося зi шлюбним партнером.] й тепер Ілля Острозький е вiльним вiд шлюбних зобов’язань завидним нареченим.

– Велика Бона не чула про такий грандiозний скандал? – щиро здивувався блазень.

– О, мiй королю, славний королю! – з нiжнiстю в голосi мовила Бона. – Я влаштую весiлля Беатрис iз Іллею Острозьким. А подарунком для вашоi величностi до цього весiлля стане лицарський турнiр.

Король посмiхнувся. Ця розмова стала, можливо, винятковим за останнiй час випадком, коли суперечка чоловiка й жiнки завершилася мирно.


Кракiв, королiвство Польське, 1538–1539 роки

Бона дотрималася слова – посватала красуню Беат за князя Іллю Острозького, хоча зробити це виявилося не надто легко.

Костянтин Острозький, батько князя Іллi, бiльшу частину життя провiв у сiдлi, захищаючи й розширюючи межi й без того великих володiнь. Тому мрiяв, щоб його старший син Ілля служив при дворi. Але княжича палацове життя геть не приваблювало, вiн мрiяв проводити час точно так само, як i батько – у битвах i боях.

З п’ятнадцяти рокiв Ілля Костянтинович брав участь у численних вiйськових вилазках, у зухвалих набiгах на татарськi обози i каравани. Вiдсутнiсть досвiду компенсував розпачливою смiливiстю й юнацьким запалом. Козаки любили молодого шляхтича, це життя припало Іллi Костянтиновичу до душi, тому вiн нiчого не хотiв мiняти.

Бонi довелося прикликати на допомогу всю свою чарiвливiсть, щоб буквально заманити князя у Вавельський замок.

Маленька Беат теж поводилася не кращим чином. Почувши вiд королеви новину про перспективного нареченого, дiвчина спочатку звеселилася. Однак слiдом за тим довiдавшись, що претендент – усього лише князь Литовський та ще до того ж i православний, ображено надула рожевi щiчки й закусила червону пухку губку.

Однак iз приiздом Іллi Костянтиновича все змiнилося. Уражена мужнiстю князя, Беат згодна була йти за ним хоч на край свiту! Острозький же, помiтивши у почтi королеви юну спокусницю з палким поглядом, спрямованим на нього, блiднув, червонiв, бентежився, вiдповiдав невлад. Нарештi рiшуче заявив Бонi, що не мае намiру одружуватися з Беатрис Костелецькою, бо вже закохався i готовий просити руки незнайомоi йому спокусницi з почту королеви.

– І хто ж ваша обраниця? – поцiкавилася Бона. Вона загадково посмiхалася, оскiльки заздалегiдь знала вiдповiдь.

Ілля Костянтинович знiяковiв, потiм смiливо пiдiйшов до королiвського почту й рiшуче вказав на трохи зажурену Беат.

– Ваша величносте, – звернувся вiн до королеви, – я вирiшив, що тiльки ця дiвчина буде моею обраницею. Зрозумiло, якщо вона ще не заручена з кимось iншим…

– Basta![13 - Досить (iтал.).] – захоплено вигунула королева й зааплодувала вiд задоволення. – Bene,[14 - Добре (iтал.).] князю, я схвалюю ваш вибiр! На тiм i вирiшимо. Настав час готуватися до весiлля, король буде надзвичайно радий i щасливий, оскiльки ви одружуетеся з його улюбленицею.

Всi гучно смiялися й вiтали князя, Острозький же, нiчого не розумiючи, розгублено озирався на всi боки. Коли ж королева нарештi пояснила йому, у чому справа, то у цiлковитий захват прийшов i сам Ілля Костянтинович, i миттю повеселiшала Беатрис.

Провели сватання, уклали договiр i утрусили всi необхiднi формальностi досить швидко. Ще через мiсяць iз Ватикану надiйшов дозвiл на одруження, однак саму церемонiю довелося вiдкласти спочатку через занадто холодну й дощову осiнь, потiм через хворобу короля, потiм через Рiздво.

І лише наприкiнцi сiчня 1539 року склалася у всiх вiдносинах сприятлива ситуацiя. Здавалось, зима раптово поступилася своiми правами веснi: з кожним днем сонечко пригрiвало дедалi сильнiше. Купчастi хмари стискалися й танули, легким бiлим димом пiднiмалися високо нагору, розчиняючись у вологiй блакитi неосяжного неба.

Бона дуже активно готувалася до весiлля й лицарського турнiру. Неподалiк вiд Кракова на невеликому пустирi, оточеному канавами, спорудили квадратну арену,[15 - Майданчик для кiнних лицарських змагань.] що мала завдовжки й завширшки по сто п’ятдесят крокiв. З пiвденного боку спорудили трибуни й розкiшний павiльйон, вкритий червоним оксамитом, бiлим атласом, задрапiрований вишуканими гобеленами, а звеху увiнчаний величезною золотою короною.

В центрi споруди на невеликому настилi пiд двома гербами (бiлим польським орлом та iталiйським драконом роду Сфорца) розташовувалися два розкiшних рiзьблених трони – вищий для короля i нижчий для королеви. По обидва боки вiд королiвськоi пари влаштували мiсця для юних принцес i придворних. Навпроти королiвського павiльйону спорудили трибуни для високошляхетних панiв i почесних гостей свята.

Неподалiк вiд арени на лицарiв чекали просторi рiзнобарвнi намети. На краю поля встановили срiбний i золотий щити, на яких кожен з учасникiв турнiру повинен був написати свое iм’я, щоб претенденти могли вибрати, з ким помiряться силами.

Вранцi 3 лютого 1539 року в каплицi Вавельського замку вiдбулося вiнчання Іллi Острозького й Беат Костелецькоi. На весiллi були присутнi сам польський король Сигiзмунд Старий, королева Бона, принц Сигiзмунд-Август, принцеси й безлiч запрошених гостей. Опiсля вiдбувся лицарський турнiр, головними учасниками якого, безсумнiвно, стали великий князь Литовський, королевич Сигiзмунд-Август i щасливий наречений – князь Литовський Ілля Костянтинович Острозький. Цiлий тиждень перед цим герольди проголошували про турнiр на мiських ринках i площах у наступних виразах:

– Сповiщаемо всiх i кожного, що його величнiсть королевич Сигiзмунд-Август i Литовський князь Ілля Острозький викликають на двобiй будь-якого лицаря шляхетного походження.

Турнiр вiдкрився грандiозною процесiею, на чолi якоi, оточений почтом i охороною, iхав сам король Сигiзмунд Старий верхи на бiлому огирi в убраннi з пурпурового оксамиту, розшитого золотом i срiблом. За королем iшли трое сурмачiв, далi група придворних i служникiв, а позаду всiх – королiвськi пажi.

Прибувши на арену, Сигiзмунд Старий кивнув королевi, помахом руки привiтав прекрасних панянок, що хизувалися одна перед одною чудовим вбранням, i виголосив вступну промову, сповiстивши про початок турнiру. Далi король зайняв свiй трон i кивнув сурмачам. За сигналом сурм до краю арени наблизилися учасники турнiру зi своiми почтами i зброеносцями.

Ім’я принца було занесене першим на золотий щит, тому на арену ранiше вiд iнших виiхав головний призвiдник турнiру – Сигiзмунд-Август у чудових золочених обладунках, подарованих батьком, королем Сигiзмундом Старим. Особливо гарним був шолом, увiнчаний витонченим вiнцем, прикрашений перлами i самоцвiтами. Кiнь королевича був вкритий пурпурним атласом зi срiблястою iскрою. Його супроводжував численний почет, одягнений в кольори Сигiзмунда-Августа, себто у пурпур i срiбло. Низько схилившись перед королевою, принц попросив найвищого дозволу розпочати турнiр. Зрозумiло, це прохання було негайно задоволене.

Другим на арену виiхав Литовський князь Ілля Костянтинович у збруi зi срiбною насiчкою, у плащi з блакитного оксамиту iз золотою обробкою та з вишитою на грудях золотою острогою. Вальтрап[16 - Суконне чи оксамитове покривало на сiдло, чи пiтник, що слугувало для убезпечення вiд пилюки i дощу.] князiвського коня був зроблений з товстоi золототканоi матерii й облямований золотою бахромою. Острозького супроводжували служники в одностроях iз блакитного атласу й у невеликих оксамитових шапочках на головах. Вiн також попросив у королеви дозволу на участь у турнiрi й так само милостиво одержав дозвiл.

За обома призвiдниками пiшли й iншi учасники, одягненi в стилi пiлiгримiв:[17 - Прочан, мандрiвникiв.] у розшитих срiблом плащах iз чорного оксамиту, у капелюхах зi страусовим пiр’ям на шоломах i з довгими цiпками в руках замiсть списiв. Збруя iхнiх коней теж була прикрашена чорними кольорами, служники одягненi в чорний атлас.

Сам придворний церемонiймейстер, який виступав нинi у ролi розпорядника, оголосив правила турнiру: единоборства проходитимуть на тупих списах, кожен учасник повинен зiйтися з кожним iз суперникiв, що вiдповiли на iхнiй виклик, двобоi проходять доти, допоки один iз суперникiв не буде вибитий iз сiдла. А на закiнчення головнi призвiдники турнiру мали помiрятися силами мiж собою.

Пiсля цього турнiр нарештi розпочався. Королевич i Литовський князь по черзi сходилися на аренi з тими, хто вiдповiв на iхнiй виклик. А вже пiсля того настав заключний момент турнiру – сутичка головних призвiдникiв: королевича Сигiзмунда-Августа i Литовського князя Іллi Костянтиновича. О-о-о, це були досвiдченi змагальники! П’ять разiв супротивники сходилися на аренi, але дивна рiч – обидва примудрялися утриматися в сiдлах! Кожна сутичка винагороджувалася голосними скрикуваннями й оплесками. Нарештi, на шостий раз Сигiзмунд-Август все-таки повалив Литовського князя на землю, при цьому дерев’яний спис трiснув, i невеличка трiска поранила руку Іллi Острозького. Рана виявилася неглибокою й була визнана безпечною, тож це не затьмарило загального задоволення вiд турнiру.

По закiнченнi лицарських боiв переможцем турнiру був визнаний Сигiзмунд-Август. У той день йому справдi не було рiвних: королевич виступив у сiмнадцяти сутичках, переломивши дюжину списiв, програв один-единий раз – прекрасний результат! Призом переможцевi став золотий вiнець. Недовго думаючи, королевич пiднiс його своiй любiй сестрi Ізабеллi, яку розпорядник негайно проголосив Королевою Кохання i Краси.

Другим за хоробрiстю й доблестю був визнаний князь Острозький. Вiн провiв п’ятнадцять боiв, але програв двiчi. І хоча нiяке вшановування в цьому випадку не передбачалося, проте королева Бона особисто обдарувала Іллю Костянтиновича перснем з величезним смарагдом. При цьому сказала, загадково посмiхаючись:

– Нiколи ще менi не доводилося зустрiчати шляхетного лицаря, який би так завзято бився на турнiрi з представником майбутньоi правлячоi королiвськоi династii!

– Проте, ваша величносте, я зрештою поступився, – вiдповiв Острозький. Із цими словами вiн надягнув подарований королевою перстень на середнiй палець правоi руки й, пiднiсши до губ, поцiлував смарагд. Очi королеви Бони якось дивно блиснули, коли вона повiльно, майже по складах вимовляла:

– Не сумнiваюся, що допоки в королiвствi Польському й великому князiвствi Литовському не зникнуть подiбнi вам воiни, здатнi тримати спис i меч, – долею нашоi держави можна не перейматися.

День закiнчився пишним весiльним бенкетом i гучним балом. Всi були щасливi, включаючи Сигiзмунда Старого. Вiн навiть виголосив емоцiйну промову на тему поновлення в королiвствi Польському староi доброi традицii – лицарських турнiрiв. Наприкiнцi король висловив надiю, що в майбутньому князi навiть вiддадуть мистецтву двобоiв перевагу перед iншими шляхетними забавами.

Втiм, збутися цим побажанням не судилося: через два десятилiття – в 1559 роцi на турнiрi на честь мирних договорiв Францii з Іспанiею й Савойею граф Монтгомерi уламком списа, що поцiлив точно в око, смертельно поранив короля Генрiха II. Це стало приводом для загальноi й безповоротноi заборони лицарських турнiрiв католицькою церквою.


Острозький замок, королiвство Польське, квiтень 1539 року

Буквально через тиждень пiсля лицарського турнiру й пишного весiлля Ілля Костянтинович вiдчув легке нездужання, ще через тиждень злiг у постiль. Щось незрозумiле коiлося з раною, отриманою пiд час лицарського турнiру: нiбито незначна подряпина дерев’яною трiсочкою не нагноювалася, тим не менш, руку у цьому мiсцi виламувало i крутило. Хвороба повiльно, але невпинно розповзалася княжим тiлом. Лiкарi ж тiльки розгублено плечима знизували i стримано зiтхали…

З кожним днем князевi ставало дедалi гiрше. Вiн повiльно згасав, а причину дивноi хвороби все ще нiяк не могли визначити. Колись вольове обличчя Острозького тепер виглядало схвильованим i сумним, життелюбний погляд згас, широке чоло помережили глибокi зморшки, нiс загострився, високi вилицi виступили наперед. Приемний оксамитовий баритон, що дивно гармонiював з мужньою зовнiшнiстю, перетворився у свистячий шепiт старця. Змарнiле тiло вiдмовлялося пiдкорятися гордому незалежному духу, що жив у ньому, князь перестав виходити iз замку, цiлими днями мовчки просиджуючи бiля камiна або час вiд часу обмiнюючись короткими уривчастими фразами iз дружиною.

Беатрис була вагiтною, ii черевце вже помiтно округлилося. Княгиня схудла, змарнiла, але, як i ранiше, трималася мужньо, зiбравши в кулак всю свою волю й насилу стримуючи сльози, беззаперечно виконувала примхи й накази чоловiка. Незважаючи на молодiсть, вона жодним натяком не виказувала свого стану, хоча насправдi була розбита й пригнiчена: ii недовге щастя повiльно вгасало просто на очах.

Інодi Ілля Костянтинович прокидався глибоко вночi й нишком стежив за дружиною, яка, стоячи на колiнах бiля лiжка, з ревнiстю заповзятоi католички шепотiла молитви, але робила це настiльки тихо, що лише зрiдка вдавалося вловити окремi фрази. Найчастiше Беат просила: «Матiр Божа, благаю: врятуй i помилуй Іллю, бiдолашного мого чоловiка!..»

У такi моменти князя починали гризти думки про майбутне коханоi дружини i ще ненародженоi дитини. Його гнiтило безсилля змiнити що-небудь. Невiдомо, до чого могли призвести цi душевнi муки, але хiд подiй раптово змiнився з поверненням пiд батькiвський дах його молодшого брата.

Ставши пiсля смертi батька опiкуном молодших дiтей – княжича Василя i сестри Софii, – Ілля Костянтинович забрав iх з Турова в Острог, де вони проживали зi своею матiр’ю княгинею Олександрою. У той час вiн практично замiнив молодшим дiтям покiйного батька. У вiдповiдь на турботу княжич буквально боготворив брата. Сiмейна iдилiя осиротiлого будинку Острозьких тривала рiвно до моменту одруження Іллi Костянтиновича з Беатрис. Жах розпочався, коли розпещений молодик спробував вiдтiснити вiд князя молоду дружиноньку. На щастя, Ілля Костянтинович вчинив мудро: щоб не нагнiтати обстановку, вiдiслав сестру й брата назад у Турiв до матерi, найнявши кращих учителiв i не обмежуючи нiкого з рiдних у грошах.

Але тепер ситуацiя круто змiнилася. Перший вечiр пiсля повернення молодших дiтей в Острог минув мирно: Софiя була, як завжди, тихою й добросердою, Василь Костянтинович не дуже вередував, не сваволив i зовсiм не реагував на присутнiсть Беат. Іллi Костянтиновичу навiть здалося, що молодший брат подорослiшав i все зрозумiв… Загалом, порозумнiшав. І справдi: хлопець пiдрiс настiльки, що виглядав набагато старшим за своi тринадцять рокiв. Хвилясте свiтло-каштанове волосся, рухливе симетричне обличчя, пухкi червонi губи й рожевi щоки викликали цiлком позитивнi емоцii. Його чарiвливiсть псував хiба що занадто рухливий i якийсь надто примхливий погляд свiтлих ясних очей…

Побачивши, якою мiрою дивна хвороба змiнила старшого брата, Василь Костянтинович негайно засмутився й цiлковито занурився у смуток, як це властиво тiльки дорослим. Навiть на поборозненому зморшками обличчi Іллi Костянтиновича неможливо було виявити таких явних ознак туги й суму, як на юному личку княжича! Здавалося, вiд гарячого, щирого спiвчуття вiн на очах перетворюеться в маленького дiдка, убитого горем… День за днем Василь Костянтинович просиджував у кутку бiля вiкна, пiдперши кучеряву голiвку випещеними мiнiатюрними ручками й мовчки розглядаючи брата.

З кожним днем стан хворого погiршувався, а ситуацiя в Острозi нагнiталася. Зрештою, князь послав гiнця до друга свого батька Федора Івановича Сангушка з проханням термiново прибути до нього в Острог. Не заспокоiвся, доки гонець не повернувся з вiдповiддю: князь Сангушко спробуе прибути з усiею можливою поспiшнiстю. Залишалося викликати нотарiуса для оформлення заповiту.


* * *

Того чудового сонячного ранку Ілля Костянтинович прокинувся ранiше, нiж зазвичай. Йому навiть начебто полегшало: бiль минув, i князь розпорядився накрити до снiданку. Близько полудня небо поступово затягнули дрiбнi пухнастi хмарини, що утворили навколо сонця гарнi рiзнобарвнi кiльця: червоне, жовте й блакитне. Князь вирiшив, що це добрий знак.

Василь Костянтинович навпаки прокинувся пiзно, поснiдав знехотя й, як зазвичай, улаштувався навпроти брата з байдужо-тужним виглядом, зрiдка визираючи в розкрите вiкно. Раптом його погляд змiнився. Таке трапляеться з чутливими натурами: людям менш темпераментним iхнi вчинки нерiдко здаються дивними i непередбачуваними. Похмурi очi княжича миттево пожвавiшали, зайнялися якимсь особливим внутрiшнiм вогником, смуток зовсiм щез, змiнившись несподiваною радiстю, зморщечки на чолi розгладилися. Вiн зiрвався з мiсця, голосно вигукнувши:

– Ну, нарештi! – вмить опинився у дворi.

Розгубленiй прислузi лишалося спостерiгати з вiкна, як княжич мчить назустрiч комусь невидимому. Беат уже хотiла вiддати наказ наздогнати хлопця, але, виглянувши у вiкно, помiтила, що Василь Костянтинович уже прямуе назад, тримаючи за руку незнайомця.

Гiсть (це був князь Сангушко власною персоною) зiйшов по сходах i в супроводi княжича повагом увiйшов до зали. Влаштований молодою княгинею прийом свiдчив, що вони знайомi: Беат упiзнала прибулого, й коли виходила гостевi назустрiч, було помiтно, що вона здивована й почуваеться непевно. В очах у княгинi навiть мигнув докiр, тому, вiдповiдаючи скорiше на цей погляд, анiж на слова привiтання, Федiр Іванович мовив:

– Я давно хотiв вiдвiдати вас. Завжди було цiкаво подивитися, як маленька Беат впоруеться з роллю господинi такого величезного замку.

При цих словах гостя Василь Костянтинович нервово здригнувся, Беат же вiдповiла бентежачись:

– Я вже давно виросла, Федоре Івановичу.

– Княгине, що не кажiть, але для мене ви назавжди залишитеся маленькою дiвчинкою з палацу.

Потiм озирнувся до Іллi Костянтиновича, уважно подивився на хворого, ковзнув поглядом по округленому черевцю Беат i жартiвливо мовив:

– Що ж це ви, добродiю, хворiти надумали? Поруч iз вами така красуня, а ви отак… зовсiм недоречно… Але все-таки втiшае, що хоч часу даремно не згаяли, про спадкоемця подбали. Молодець! Ми от з нашою дружинонькою бiльш, нiж ви, збиралися, примiрювалися, доки…

– Сподiваюся, що все це не дарма, – вiдповiв засмучений Ілля Костянтинович. – У моему становищi лишается тiльки сподiватись на незбагненну милiсть Божу.

– Не сумуйте, усе налагодиться, – пiдбадьорив хазяiв Сангушко.

– Вашi би слова та й Боговi у вуха… – зiтхнула княгиня.

– Але чого ж ми стоiмо? А нумо, пригощайте гостя! Та й я ж нiколи до iнших голiруч не iжджу, – якомога веселiше вигукнув Федiр Іванович, розглядаючи княжича Василя зверху вниз. А потiм обернувся до прислуги:

– Пiдiть на двiр, там поклажа моя: медок iз пасiки, цiлющi настоянки всякi. Тягнiть усе це сюди!

З не зовсiм зрозумiлоi причини Василь Костянтинович сприйняв це як наказ i поперед прислуги помчав у двiр, навiть не дивлячись пiд ноги. Коли повернувся, Федiр Іванович саме розмовляв з Беат, тому княжич завмер з барилом меду в руках. Витончений, але в той же час по-юнацькому незграбний, вiн являв собою зворушливе видовище. Зрозумiвши, що гiсть не помiтив його повернення, княжич спробував схопити Сангушка за руку, при цьому ледь не впустив барило. Добре, що вчасно пiдоспiлий прислужник упiймав подарунок бiля самоi пiдлоги… Але гiсть, здавалося, як i ранiше не зважаючи на присутнiсть княжича, зненацька простягнув руку й приголубив каштановi кучерi хлопця. Василь Костянтинович довiрливо притиснувся до гостя, Федiр Іванович ласкаво поплескав хлопця по плечу.

За обiдом вчинки княжича привернули загальну увагу. Для початку вiн вiддав розпорядження челядникам, якi розставляли стiльцi:

– Мiй поставте сюди, мiж стiльцем Федора Івановича й крiслом братика!

Тiльки-но це було виконано, як Василь Костянтинович зайняв свое мiсце й негайно запросив гостя присiсти поруч. Коли Беат хотiла взяти дерев’яну мисочку, щоб скуштувати меду, хлопець спритно вихопив ii просто з рук княгинi i дбайливо поставив перед Іллею Костянтиновичем зi словами:

– Пригощайся, братику, саме це тобi необхiдно.

Взявши його чашку з узваром, налив туди меду. На запiзнiлi протести старшого брата вiдповiв, як вiдрубав:

– А от ранiше, коли Беат ще не було, це тобi подобалося!

Протягом обiду княжич безперервно пiклувався то про гостя, то про брата, хоча iнодi йому i бракувало спритностi. З боку це виглядало навiть кумедно… І нiхто не мiг припустити, у що виллеться така поведiнка.

По завершеннi трапези Василь Костянтинович безцеремонно втрутився в розмову старших. Почав з питання, на перший погляд, зовсiм необразливого, але все ж таки дивного:

– А скажiть-но, Федоре Івановичу, будьте такi люб’язнi, чи е у вас дiти?

– Так, – вiдгукнувся гiсть, – дiти в мене е. Два сини.

– Дуже добре, – княжич розвеселився незрозумiло чому. – А хто з них успадкуе…

– Василю!.. – спробував вгомонити брата Ілля Костянтинович. Однак Федiр Іванович тiльки долонею махнув (мовляв, нехай хлопчисько висловиться), а потiм обнадiйливо кивнув княжичевi. Той повторив перерване запитання:

– Я хотiв би довiдатися, хто з ваших синiв успадкуе родовий маеток пiсля вашоi, не дай Господи, смертi?

Сангушко посмiхнувся трохи вимушено, однак вiдповiв стримано:

– За законом, все одержуе старший брат.

– А якщо з ним щось станеться? – не вгамовувався княжич.

– Тодi молодший. Якщо старший доти не оженився.

– А що, хiба пiсля смертi чоловiка все дiстанеться дружинi?

– Не завжди. Якщо чоловiк i жiнка в шлюбi дiтей не нажили, право на успадкування переходить до молодшого сина.

– Ах, он воно як… Отже, у випадку смертi старшого брата й вiдсутностi в нього дiтей родовий маеток одержить молодший, так?

– Так! Але ще е…

– Не бажаю знати, що iще там е! – зненацька грубо перервав гостя княжич. – Мiй татонько, помираючи, залишив Острог моему старшому братовi Іллi Костянтиновичу, а менi от дiсталося Дубно.

– А до чого тут… – почав Федiр Іванович, але був знову брутально перерваний:

– А при тiм, що менi подобаеться Острог, бо я тут вирiс! Я теж хочу собi у володiння саме Острог, а не Дубно!

– Але ж Василю!!! – вже одночасно закричали Острозький i Сангушко.

– Не Василь! – розлючено огризнувся хлоп’як. – Припинiть, зрештою, називати мене цим iм’ям, воно менi ну нiяк не личить! Василем мене назвали при хрещеннi, натомiсть матiнка завжди хотiла, щоб звали мене Костянтином, як батька. Костянтином Костянтиновичем мене звуть, от!

– Василю, зараз же вiдправляйся до себе, – проскреготiв розлючений князь Острозький.

– Добре, братику, зараз пiду, але маю попередити чесно: саме я незабаром напевно зможу стати черговим власником Острога. Що ж до Беат, то можеш не турбуватися: я милостиво вiддам iй Дубно, не ображу.

Княгиня, яка дотепер тужно мовчала, рiзко пiдхопилася й вибiгла геть iз зали зi словами:

– Я не бажаю далi це терпiти!..

Сангушко кинувся слiдом за Беат, але загубивши ii в коридорах замка, повернувся назад. І побачив княжича бiля крiсла старшого брата.

– Даруй, братику, з чого це ти розлютився? Я ж не на вулицю ii виганяю, а всього лише в Дубно маю намiр вiдправити. А Дубно, як вiдомо…

– Забирайся зараз же!!! Геть!.. – загорлав князь.

Тодi Сангушко пiдiйшов упритул до Василя Костянтиновича, взяв його за руку й вивiв геть. По дорозi намагався повчально пояснити розбещеному пiдлiтковi, що й Ілля Костянтинович, i Беат, i сестра Софiя, i матiнка – рiднi йому люди, яких варто оберiгати, а не дратувати всякою дурнею. Особливо коли хтось iз них хворий.

Щодо сестри й матiнки, i особливо щодо Іллi Костянтиновича, княжич погодився, зате ставлення до Беат змiнювати не побажав:

– Я вже говорив братовi, що вона йому не пiдходить нi як дружина, анi по вiрi також. Куди вiн дивився, вибираючи наречену-католичку?! Нiяк не збагну…

– Але ж Беатрис – це дружина твого брата, а не твоя, – резонно заперечив Сангушко. – Тому будь ласка, поважай його вибiр. Адже це вибiр не тiльки твого старшого брата, але й глави всього дому князiв Острозьких!

Княжич вiдвернувся й промовчав. Втiм, Федiр Іванович незабаром i думати забув про це ганебне непорозумiння: повернувшись у кiмнату, вiн побачив Іллю Костянтиновича в найжалюгiднiшому станi. Князь корчився вiд болю, поруч метушився лiкар. Гiсть вирiшив пiти, але вгадавши намiр Сангушка, Острозький зiбрав усi сили й простогнав:

– Залишся, Федоре Івановичу, дуже прошу… Поговорити нам треба.

У цей час саме прийшов нотарiус у супроводi ще двох чоловiкiв. Зусилля лiкаря нарештi принесли князевi полегшення, тож вiн навiть змiг продиктувати заповiт.

Минула друга година. Писар усе ще записував. Острозький iнодi замовкав, коли сил починало бракувати, тодi лiкар розтирав скронi хворого оцтом i тицяв йому пiд нiс нюхальну сiль. Тодi Ілля Костянтинович приходив до тями й продовжував диктувати.

Нарештi заповiт був складений i пiдписаний свiдками. Нотарiус, писар i помiчники вийшли, а князi Острозький i Сангушко продовжили перервану розмову.

– Рiч у тiм, що Беат може народити вже пiсля моеi смертi. Якщо я заздалегiдь не визнаю дитину своею, вона вважатиметься незаконнонародженою, – заходився пояснювати Ілля, – а отже не зможе претендувати на спадщину. Тому весь свiй спадок, всi регалii та звання я залишив ненародженiй дитинi незалежно вiд статi, а також призначив опiкунiв. Головною опiкункою стане Беат – вона все-таки мати. Окрiм того, опiкувати дитину будеш ти, Федоре Івановичу, i королевич Сигiзмунд-Август, наш майбутнiй король. На щастя, рiд магнатiв Острозьких займае таке положення в королiвствi Польському й великому князiвствi Литовському, що я можу дозволити собi призначити опiкуном навiть короля, щоб мiй спадкоемець був захищений його владою й милiстю. Хто насмiлиться пiти проти рiшень його величностi?…

Сангушко з усiм погодився:

– Ти вiрно вчинив, друже мiй Ілле Костянтиновичу. Але ж i твiй брат Василь ще неповнолiтнiй – тож з ним як бути?

– Зараз я е опiкуном брата. Пiсля моеi смертi цi права вiдiйдуть до Беат з умовою, що вони порозумiються. Василь молодий, але досить розумний. Якщо влада опиниться в руках Беат, вiн налагодить iз нею вiдносини.

– А ти впевнений у Беатрис? Раптом княгиня не виправдае твоеi довiри… – захвилювався Сангушко.

– Друже мiй, а чи багато часу вiдвела менi доля, щоб бути до кiнця впевненим у власнiй дружинi? – сумно перепитав князь. – На жаль, вибору в мене немае. Доводиться покластися лише на ii поряднiсть та на твою мудрiсть. Тому благаю: допоможи!..

– Не турбуйся, Ілле Костянтиновичу, ось тобi мое княже слово, що не дозволю ображати нi Беат, анi твою майбутню дитину! А також обiцяю напоумити твого молодшого братика, – завiрив хворого Сангушко.

– У тобi не сумнiваюся, Федоре Івановичу. Але е ще два важливих питання. По-перше, колись я тобi позичив грошей пiд заставу твого маетку.

– Було таке, – кивнув гiсть.

– Отож будемо вважати, що грошi ти менi повернув. Вiдзначити це в заповiтi я не забув.

– Дякую, Ілле Костянтиновичу! Хоч ми, Сангушки, i е нащадками однiеi з гiлок дому Острозьких, але на вiдмiну вiд вас, грошей нам постiйно бракуе.

– До речi, про нащадкiв!..

Хворий зробив гостевi знак присунутися ближче й заговорив дуже тихо, ледь чутно:

– Як вiдомо, князi Острозькi доводяться рiднею руському королевi Данилi Романовичу Галицькому. Вiд великих предкiв ми особливу спадщину маемо. От про одну таку штуку я й хотiв поговорити з тобою.

– Що ж то за штука? Мабуть, якесь намисто з перлин?…

– Та нi, не перли це… І загалом не прикраса. Прийде час, i ця рiч придасться або моiй ненародженiй дитинi, або навiть ii нащадкам. Менi цю рiч передав батько: вона йому не згодилася, тому що i грошей, i влади батьковi вистачало, i жив вiн, не вiдступаючи вiд закону Божого й людського. Менi ця штука теж не згодилася: часу розiбратися iз загадкою нiяк не вистачало. А от нащадкам моiм… хтозна! То будь уже другом, Федоре Івановичу, поклич-но сюди козака Якова – його вiдразу за дверима знайдеш.

Гiсть негайно виконав прохання хворого, i незабаром перед ними постав здоровань, що нiяково посмiхався й переминався з ноги на ногу.

– Якове, – звернувся князь до козака, – чи пам’ятаеш, що я давав тобi на зберiгання шкатулку?

– Як не пам’ятати, ваша свiтлосте!

– Будь ласка, принеси ii скорiше.

Вже через п’ять хвилин козак повернувся й передав обережно князевi скриньку, для мiцностi окуту по кутках i боках, з крихiтною фiгуркою кiнного лицаря на кришцi. Сангушко повертiв принесену рiч так i сяк, потрусив i навiть принюхався: чи не пахне чим? Однак нiчого особливо незвичайного у скриньцi не було. Проте Ілля Костянтинович вимовив з неприхованою урочистiстю:

– Вiдповiдно до сiмейного переказу, рокiв сто тому або навiть бiльше наш славетний предок князь Данило Острозький одержав iкону Божоi Матерi й скриньку вiд Вселенського Патрiарха – як благословення за вiдданiсть вiрi православнiй. Як ти знаеш, Одигитрiя[18 - Вiд грецьк. ????????? (Та, що веде шляхом, вказуе шлях) – один з найрозповсюдженiших образiв Богоматерi з немовлям Ісусом, нiбито написана евангелiстом Лукою.] вважаеться чудотворною й завжди супроводжувала нашу славетну династiю в бойових походах, яких було чимало. А от родову релiквiю у виглядi скриньки ти напевно бачиш уперше. Що усерединi неi перебувае, не знае нiхто: замка на скринi нiякого немае, ключа теж. Хоча легенда каже, що штука ця може принести ii власниковi або величезну владу i багатство, або величезне розчарування. Правда, рiд князiв Острозьких i до одержання скриньки вiдрiзнявся багатством i знатнiстю, тiльки от…

Хворий вiдсапався й продовжив:

– Тiльки от думаю я, друже мiй, що не у володiннi скринькою заковика. Володiння саме по собi – це одне, а от велику таемницю штуки цiеi розкрити – зовсiм, зовсiм iнше! Таемницi ж цiеi нiхто дотепер так i не розгадав… І ще думаю, що спадкоемець мiй з усiм цим саме й розбереться. Тiльки ти, Федоре Івановичу, скриньку йому в день повнолiття вiддай, щоб раптом нiхто чужий забрати не змiг.

Тут у коридорi здiйнялася якась метушня, потiм вiдтiля долинув пронизливий зойк. Не встиг гiсть вийти й подивитися, що там сталося, як дверi зали розчахнулися, i з коридора в кiмнату ввалився Якiв, тримаючи за руку Василя Костянтиновича, який щосили впирався.

– Що сталося? – здивувався хворий.

– Та от княжич пiд дверима пiдслуховували, – доповiв козак.

– І нiчого я не пiдслуховував! – заскиглив той. – Просто хотiв зайти й вибачення попросити. А цей дурень схопив мене i…

Втiм, ледь погляд хлопця зупинився на скриньцi, як вiн моментально перемiнився в обличчi й запитав переривчастим голосом:

– Ой… а це що таке?…

– Це тебе не стосуеться, – доволi сухо вiдповiв князь Острозький. Немовби не почувши тих слiв, княжич Василь пiдскочив до постелi хворого, схопив скриньку й почав енергiйно трусити ii, уважно прислухаючись.

– Василю!.. – князь насупив брови.

– Стукае… Там щось стукае, я ж чую! – вигукнув молодший брат, здивовано позираючи на старшого.

– Зараз же постав скриньку менi в ноги й вiдправляйся до себе! – рiшуче скомандував Ілля Костянтинович.

Хоча й усiляко демонструючи небажання, княжич Василь все ж таки вимушено пiдкорився. Пiсля його вiдходу князь Сангушко забрав нарештi довiрену його пiклуванню релiквiю й вийшов у вiдведенi йому покоi, щоб добряче обмiзкувати все на дозвiллi. А наступного дня вiдбув назад у свiй маеток.


* * *



Ілля Костянтинович незабаром помер, так i не дочекавшись народження спадкоемця. Точнiше спадкоемицi – тому що восени 1539 року на свiт Божий з’явилася чарiвна дiвчинка, а не хлопчик. Вiдповiдно до заповiту покiйного, Беат стала опiкункою не тiльки власноi доньки, повноправноi спадкоемицi величезного спадку всього роду князiв Острозьких, а також обширних земель на Волинi й на Подiллi – пiд ii опiку також був переданий i юний княжич Василь Костянтинович.

А от що iз того вийшло…





Глава 2

Розлючене жiноцтво



Острозький замок, королiвство Польське, 1553 рiк

Темнiло, мрячив холодний дощ. Виiхавший з Дубна, загiн збройних вершникiв наближався до мети своеi подорожi. Всi були надзвичайно виснаженi дорогою, окрiм натхненника авантюри – Василя Костянтиновича Острозького: князь iз комфортом розмiстився в каретi. Щоправда, при цьому не забував регулярно ремствувати на слабке здоров’я, на всепроникну вогкiсть, вiтер, холод i моральнi тортури, якi вiн змушений терпiти заради дружби iз князем Сангушком.

Дмитро Федорович, одягнений як охоронець князя Острозького, ледь тримався у сiдлi через неймовiрну втому, але вперто продовжував шлях. Одна лише думка розпеченою голкою палила його ество: «У чому я помилився, що зробив не так?…» Адже якби можна було зачекати якихось мiсяцiв десять до повнолiття красунi Олени-Єлизавети-Катерини, тодi все було б законно, по-людському. Але у тiм-то й лихо, що за оцi десять мiсяцiв надто багато чого могло перемiнитися в iхнiх долях. Доводилося вiрити Василю Костянтиновичу Острозькому й обiцянкам пiдступноi Беатрис. І от вiн, незмiнно витриманий i розважливий, крадеться до нареченоi в замок, немов пройдисвiт i злодiй…

Втiм, ще не пiзно повернути коня! Або вчинити по-своему: приiхавши в Острог, кинутися в ноги панi Беат, покаятися, визнати якi завгодно помилки й вимолити прощення… Можливо, все й налагодиться?

Сангушко згадував, як двiчi на тиждень навiдувався до Острозьких, як радiли i мати, i дочка. Нiщо не вiщувало лиха…

Нiщо – окрiм постiйних застережень Василя Костянтиновича. Мовляв, княгиня зовсiм не така привiтна, як здаеться, вона постiйно пiдшукуе для дочки бiльш вигiдну партiю – а кращою партiею для ii дочки, безумовно, е принц або король, не менше. Вiднадила ж вона свого часу Дмитра Івановича Вишневецького![19 - Ця iсторiя описана в нашому романi «Кинджал проти шаблi».] Та iнше в тiм же дусi… Як тут не зiрватися?! А Василь Костянтинович продовжував нагнiтати обстановку:

– Ой, дивися, Дмитре Федоровичу, не прогав щастя! Одружуйся якнайшвидше. Беат звикла витрачати великi суми грошей, успадкованих ii дочкою й довiрених ii опiцi. Для панi Беат замiжжя Олени – як бiльмо на оцi. Адже брат мiй Ілля Костянтинович заповiв свiй величезний спадок не цiй вiдьмi, а саме дочцi! Тому якби ii матусенька тiльки могла, то неодмiнно отруiла би бiдолашну або зжила зi свiту в iнший спосiб.

Дмитро Федорович намагався не слухати такi розмови: знав, що й Василь Костянтинович не без грiха. Однак застереження поступово робили свою справу.

Часто Острозький використовував вроду князя Сангушка, щоб отримати вiд Беат позачергову суму для так званих «добрих справ». Посмiхаючись, Беатрис охоче йшла назустрiч непереборному лицаревi Дмитру Федоровичу.

Поступово Сангушко став помiчати, що матiр нареченоi дозволяе собi у вiдносинах з ним доволi грайливий тон, а також iнодi вiдсилае дочку пiд явно надуманими приводами. Дмитро Федорович вiд таких змiн зробився дратiвливим i пiдозрiлим. Вiн довго стримувався, але якось, залишившись iз Беатрис наодинцi пiд час чергового вiзиту, зненацька спитав:

– Високоповажна княгине, менi дуже приемно бувати у вас, але дозвольте дiзнатися про одну дуже важливу для мене рiч.

Рум’янець вкрив щоки панi Беат, вона заклiпала вiями, часто й переривчасто задихала, потiм насилу вимовила змiненим голосом:

– Дорогий князю, звiсно, запитуйте! Я вся – сама увага…

– Я хотiв би поговорити про Олену, вiрнiше, про ii подальшу долю.

Княгиня Острозька миттю змiнилася на обличчi i забелькотiла:

– Дорогий князю, ясна рiч, ви теж не могли не помiтити змiн, що сталися з моею дочкою. Вона стае дедалi бiльш нестерпною. Що не скажи – на все заперечення, заперечення, новi й новi заперечення!.. То неуважна, то роздратована. Порадьте, як же менi бути? Може, вiдправити дiвчину в монастир заради ii ж блага?…

Вiд цих слiв Дмитро Федорович аж розлютився i заходився заперечувати Беатрис, яка знiтилася вiд такого натиску:

– Про що ви, княгине?! Який ще монастир?! І це я чую вiд вас, яку поважав i шанував!!! Мав рацiю Василь Костянтинович, коли попереджав, що ви замислили щось…

Почувши iм’я дiвера, Беат зло блиснула очима i геть нечемно перервала гнiвну промову гостя:

– Дмитре Федоровичу, я звернулася до вас за порадою, як до друга! А ви, виявляеться, за моею спиною обговорюете нашi розмови iз цим iстериком?! Я з такими зусиллями вирядила князя в Дубно, щоб узагалi не бачити й не чути цього негiдника!.. Інодi терплю його присутнiсть в Острозi тому лише, що князь вирiшуе фiнансовi питання, у яких я анiчогiсiнько не тямлю!.. Так, я терплю Василя Костянтиновича, оскiльки обiцяла покiйному чоловiковi не сваритися з його братом.

– Беат, я прийшов поговорити з вами про одруження з юною князiвною, а ви… – намагався пояснити Сангушко, але пiсля цих слiв розлючена княгиня просто сказилася:

– Пане, прошу вас негайно полишити мiй дiм!!! Менi здаеться, нам усiм стане краще, якщо ми на якийсь час перестанемо бачитися!..

Сказавши це, вона вилетiла з кiмнати. Дмитро Федорович почекав якийсь час, але княгиня так i не повернулася. Довелось забратися геть.

Наступного ранку князь вiдправив Беат листа iз вибаченнями, однак вiдповiдi не одержав. Схоже, вона образилася серйозно… Зачекавши тиждень, закоханий знову приiхав в Острог, але його зустрiв дворецький, який пояснив: княгиня й князiвна вiдсутнi, нiкого приймати не велено, розголошувати мiсце й мету iхньоi таемноi поiздки – теж.

Тортури невiданням тривали цiлих два мiсяцi. Нарештi Сангушко здався й поiхав за порадою в Дубно до князя Василя Костянтиновича. Той прийняв Дмитра Федоровича тепло й радо. Весь вечiр Сангушко бiдкався, а Острозький з розумiнням кивав i спiвчутливо погоджувався:

– Ах, до чого ж нерозумний вчинок – зв’язуватися з цiею жадiбною жорстокою жiнкою! Вона нi перед чим не зупиниться, аби тiльки прибрати до рук всi грошики нашоi сiм’i. Ситуацiя навiть бiльш серйозна, нiж я припускав: Беат надумала вiддати мою улюблену племiнницю в монастир, коли термiн повнолiття нещасноi дiвчини вже не за горами…

І пiсля короткоi паузи зробив доволi несподiваний висновок:

– Дмитре Федоровичу, ти повинен термiново оженитися з Оленою!

– Перепрошую, Василю Костянтиновичу, як же це зробити, якщо ii головна опiкунка проти, а сам я з недавнього часу не вхожий в Острозький замок?! Чому кохана не вiдповiдае на моi листи – не одержуе iх або…

– Ех, князю, князю, який же ти нерiшучий! Твою наречену у будь-який день можуть живцем поховати за товстими монастирськими мурами, а ти збираешся сидiти й охкати…

– Що ж робити?!

– Мене слухатися, от що! Я органiзую твое iз князiвною весiлля, а ти у свою чергу допоможеш менi з деякими фiнансовими справами. Згоден?

– Зрозумiло! – повеселiшав Сангушко. Але вiдразу ж заклопотано спитав: – Стривай, а як же нам в Острог проникнути?

– Це вже моi клопоти, – поспiшив заспокоiти його Василь Костянтинович. – Я двiчi на мiсяць приiжджаю туди, щоб перевiрити стан справ i папери Беат.

– Це ти, а як же я?…

– А ти, Дмитре Федоровичу, прибудеш разом iз моею надвiрною корогвою,[20 - Особиста охорона князя.] у якiй без малого сотня людей. Беат настiльки терпiти мене не може, що навiть не думае зустрiчати. Так що не хвилюйся завчасно, уваги на тебе не звернуть…

Сангушко вiдволiкся вiд тяжких думок, лише коли вони наблизилися до ворiт. Далi все вiдбулося саме так, як i пророкував Острозький. Назустрiч Василю Костянтиновичу господиня вислала всього лише старого служника, який нерозбiрливо пробелькотав:

– Проiжджайте собi потихеньку, панi Беат просила не турбувати ii.

Таким чином, помiж iнших козакiв надвiрноi корогви Дмитро Федорович безперешкодно проникнув у замок, що вже поринув у вечiрню тишу. Князiвну знайшов у бiблiотецi, передав iй згорток з сiмейною релiквiею, що вони похапцем засунули у схованку. Молода дiвчина й отямитися не встигла, як Сангушко привiв ii в замкову каплицю, де священик учинив обряд вiнчання. Дiвчину так потiшила несподiвана зустрiч з коханим, i водночас вона настiльки знiяковiла, розгубилася вiд його рiшучоi наполегливостi, що ледве змогла сказати перед вiвтарем «так»!

Коли таiнство вiнчання завершилося, Олена-Єлизавета-Катерина ледь не знепритомнiла вiд щастя. Наспiх зiбравши речi, написала матерi коротку записку, у якiй благала вибачити грiшну дочку й не тримати зла на новоявленого зятя.

Ранком пiд охороною декiлькох князiвських служникiв новоспечене подружжя покинуло замок. Щасливi молодята помчали в Канiв.

Цокiт кiнських копит i рипiння ворiт розбудили панi Беат, однак щедро вилаявши Василя Костянтиновича, вона благополучно заснула й пiднялася дуже пiзно. Опiвднi приiхав Папагодi,[21 - Придворний королеви Бони, майстер фiнансових операцiй.] його довго не пускали, шляхетний пан кричав i скандалив. Нарештi Беат змилостивилася й погодилася прийняти придворного iталiйця ще до обiду. Заразом побажала довiдатися, чого це Василь Костянтинович поiхав майже вдосвiта, навiть не попрощавшись? От тодi княгинi й доповiли, що князь Острозький усе ще в замку i на даний момент займаеться перевiркою рахункiв.

– Хто ж порушив мiй ранковий сон?! – здивувалася господиня.

– Ранком…

Промимривши це, дворецький замовк.

– Тодi хто ж? – наполягала Беат. – Вiдповiдай негайно!

– Князiвна iз чоловiком полишили Острог i в супроводi охорони виiхали в невiдомому напрямку.

– Що ти верзеш?! Яка така князiвна?! З яким ще чоловiком?! – вискнула Беат i навiть пiдхопилася з крiсла. – Чи ти, часом, не п’яний?!

– Я тверезий, панi.

– Тодi негайно поясни усе! Бо я нiяк не второпаю…

– Сьогоднi вночi князiвна Олена обвiнчалася в нашiй замковiй каплицi з князем Дмитром Федоровичем. Ось ii записка для вас, панi.

Вiд несподiванки Беат ледь не знепритомнiла. Щоб i справдi не впасти на заслаблих колiнах, змушена була повернутися у крiсло. Що все це означае?! Яким чином?! Звiдки Сангушко узявся в Острозькому замку?! Хто пус-тив???

З шоку княгиню вивiв Папагодi:

– Либонь, я даремно приiхав, дорога синьйоро Беат.

Вона мовчки уп’ялася у зухвало усмiхнене обличчя iталiйця.

– Грошей вiд вас я вже нiколи не одержу.

– Тобто, як не одержите? Чому?! – обурилася княгиня.

– У свiтлi останнiх подiй ви, панi Беат, перетворилися на жебрачку.

– Що це означае?! – вона гордовито скинула голову.

– Оскiльки синьйорина Олена вийшла замiж, розпоряджатися ii грiшми ви бiльше не маете права.

Хоч якими жорстокими були цi слова, однак вони нарештi привели Беат до тями. Кулаки мимоволi стиснулися, коли княгиня прошипiла крiзь зуби:

– Ах, то грошi не моi?! Ну, я iй покажу… Кляте дiвчисько!!!

– Попереджав же я, синьйоро Беат, що дiвку треба в монастир прилаштувати, – тим часом повчально просторiкував iталiець. – Тим паче, ви дуже щедро, навiть марнотратно жертвували сестрам-домiнiканкам. Вам би вони не вiдмовили у скромнiй послузi.

– Я вже готова була вчинити так. І навiть Сангушка повiдомила.

– А йому навiщо було говорити? – здивувався Папагодi.

– Та щоб вiд одруження вiднадити!

– Ну i як, вiднадили?… До чого ж наiвними бувають навiть настiльки мудрi жiнки, як-от ви, синьйоро Беат! Треба було зробити все тишком-нишком, без попереджень, а вже потiм розповiдати. Можливо, тодi, втративши наречену, синьйор Сангушко на вас би увагу звернув. А тепер ви i без грошей лишилися, i без нареченого. Кому потрiбна стара жебрачка?…

– Ну, не бувати такому!!! – вибухнула Беат.

– І що ж ви зробите?

– Поiду до короля й доможуся розiрвання шлюбу, укладеного без мого вiдома!!!

– Що ж, мабуть, це вихiд… Давайте, синьйоро, дiйте, – схвально кивнув Папагодi й додав замислено: – Здаеться, князь Сангушко – iновiрець?

– Схизматик!

– Отже, папського дозволу Сангушко напевно не мае?

– Зрозумiло, що не мае! Оленцi ще й п’ятнадцяти не виповнилося…

– Пощастило вам iз цим, – погодився iталiець. – Що ж, коли вже на те пiшло, вирiшуйте вашi проблеми. А менi накажiть видати грошi, та якнайшвидше! Я людина дiлова, зайвого часу не маю.

Беат знехотя розпорядилася щодо необхiдноi Папагодi суми. Заразом наказала приготувати карету i все необхiдне для термiновоi поiздки до столицi. Обiд, ясна рiч, скасовувався: не до цього зараз – поiсти можна й у дорозi! Скорiше б розшукати зухвалих молодят…

З’ясування стосункiв з Василем Костянтиновичем також було вiдкладено на потiм: це вона завжди встигне.


Вавельський замок, Кракiв, королiвство Польське, 1553 рiк

У резиденцiю його величностi княгиня прибула пiзно вночi. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всiх мешканцiв Вавельського замку. Зрештою, до неi вийшли принцеси Катаржина й Анна, i навiть королева Бона вислала служницю довiдатися, що там сталося.

– Передайте королевi, що у мене викрали дочку!!! – надривно заволала Беат, задихаючись вiд гнiву. – Лиходiй i злочинець таемно прокрався!.. пiд покровом ночi!.. i вкрав едину радiсть у моему вдовиному життi!..

Пiсля чого гiрко розридалася. Витягнути з неi бодай якiсь скупi пояснення присутнiм так i не вдалося. Поки переляканi принцеси намагалися втiшити княгиню, повторюючи, що лиходiя необхiдно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збiгала до своеi панi й повернулася iз запрошенням термiново вiдправитися до ii величностi для бесiди вiч-на-вiч.

Умовляти Беат не довелося. Що вiдбувалося в покоях вдовоi королеви, достеменно невiдомо. Протягом двох годин вiдтiля долинали тiльки приглушенi ридання i гнiвнi вигуки, потiм усе стихло. Тодi схвильована принцеса Анна, що жваво цiкавилася подiею, постукалася в кiмнату сестри. Катаржина вiдкрила не вiдразу, оскiльки вже почала засинати.

– Як ти вважаеш, сестричко, чи вiрним буде рiшення стратити злочинця? – запитала набожна й вiчно охоплена сумнiвами Анна, тiльки-но переступивши порiг сестриноi спальнi.

– Панi Беат могла зв’язатися з таким же скандальним типом, як i вона сама. Тепер хитрун ii обдурив, а вона пiднiмае лемент… От кого шкода, то це ii дочку. Що ж до негiдника, то якщо його скарають на горло, одним негiдником стане менше.

Катаржину можна було зрозумiти: Беат вона недолюблювала за склочнiсть i пристрасть до скандалiв. Однак жалiслива Анна не вгамовувалася:

– А раптом мiж Оленою й ii викрадачем спалахнуло кохання або ж навiть пристрасть?!

– Та яке там кохання?! Яка пристрасть?! Звiдки?…

Катаржина солодко позiхнула: дуже вже спати хотiлося…

– А отака – нестримна!!!

– Не верзи дурниць, сестрице, Олена ще ж зовсiм дитя! До того ж единий, хто мав на неi хоч якiсь види, – це князь Сангушко. А може, це Дмитро Федорович… Олену?…

– Як Сангушко?! Отже, вiн викрадач?… – простогнала Анна.

Сонна Катаржина зрозумiла, що бовкнула зайве, й вирiшила нашвидку зам’яти цей казус.

– З чого б це?! Хiба княгиня сказала, що то Сангушко вчинив неподобство? – щиро здивувалася Катаржина й вiдвернулася до стiни. Спати, спати!.. Й вона зовсiм не звернула уваги на дивний переляк, що зненацька охопив сестру.

Тим часом Анна спробувала якнайдетальнiше пригадати, що ж бурмотiла вбита горем панi Беат, але зрештою з полегшенням мовила:

– Нi… Здаеться, княгиня взагалi не називала нiяких iмен.

– Ну от, бачиш! А князя Сангушка, мiж iншим, вона вiднедавна взагалi в Острог велiла не впускати. Все це сталося пiсля того, як князь спробував посвататися до Олени.

Однак пробурмотiвши це, Катаржина негайно прокинулася, оскiльки зрозумiла, що знов бовкнула зайве… Ой, як прикро!

– Катаржино, чи я не дочула… що ти ось зараз сказала?! – скрикнула сестра. – При чому тут Дмитро Федорович?! Як це вiн сватався?! До кого – до Олени Острозькоi, чи що?…

Й одразу по тому перезрiла тридцятирiчна дiвиця залилася горючими слiзьми, немовби маленька капризуля.

– Матка Бозка!.. Сестрице, припини зараз же ревiти!

Прагнучи загладити прикрий промах, Катаржина кинулася до нестримно ридаючоi сестри.

– Заспокойся, Острозькi порвали вiдносини iз князем Сангушком, тепер вiн узагалi не при справах. Ну так, вiн був закоханий в Олену Острозьку, але…

– Бу-у-ув!.. А-а-а-а!.. – ридала Анна.

– Усi про це знали, просто тобi не говорили.

– А-а-а-а!.. Чому не говорили?! Чому?…

– Яка рiзниця, однаково це в минулому, – Катаржина не хотiла зiзнаватися, що Анну вирiшили тримати в невiданнi саме через ii вкрай химерний, iстеричний характер. – Беат вигнала Дмитра Федоровича, тiльки-но вiн виявив бажання одружитися з Оленою.

– Одружитися з Оленою!!! Одружитися з Оленою?… Та вона ж iще дитина!!! А як же я?! – обурювалася Анна.

«Тому-то й не говорили тобi, щоб ти, дурепо, не нафантазувала нiчого зайвого щодо князя Сангушка й не псувала настрiй всiм навколо!» – ледь не бовкнула Катаржина, однак вчасно стрималася. Вголос же мовила повчально:

– Князь Сангушко – усього лише наш пiдданий. Матiнка говорить, що ми, доньки короля, гiднi тiльки справжнiх принцiв, а не князiв.

– Але як же менi бути?! Як менi бути, якщо я кохаю Дмитра Федоровича?! Катаржино, вiдповiдай менi негайно: як жити далi, якщо той самий чоловiк, якого я кохаю, посватався до iншоi?! Та я не хочу пiсля цього жити!..

– Анно, припини, не думай про погане! На тебе чекае прекрасне майбутне, ти станеш королевою Польщi!.. Згадай пророкування астрологiв i заспокойся зараз же. У тебе ще будуть юрби наречених, бiльш знатних i заможних, нiж якийсь там князь-схизматик Сангушко.

– Але менi потрiбен тiльки вiн один! – плаксиво наполягала принцеса. – А якщо не вiн… Якщо вiн такий пiдлий, невiрний!.. то я хочу в монастир!..

– Що за дурницi?! Сама розсуди, у чому винуватий князь Сангушко? Звiдки вiн знав, що ти його кохаеш? Ти що, писала йому, говорила щось?

– Нi…

– От бачиш! А якби вiн знав про твое почуття, то, може, й забув би князiвну Острозьку. У всякому разi, тепер все точно змiниться.

– Чому?…

– Дурненька! Олену викрали – кому потрiбна така наречена?

– Отже… Ти й справдi думаеш, що змiниться? – схлипуючи, Анна нарештi глянула на сестру iз затаеною надiею.

– А як iнакше! – розвеселилася Катаржина. – Іди спати, сестрице, i нехай тобi насниться твiй суджений.


* * *

Ранок почався iз зойкiв i плачу: його королiвська величнiсть не побажав прийняти княгиню Острозьку. Катаржина, Анна й навiть сама королева Бона вирiшили не виходити зi своiх покоiв. Вони добре розумiли, що шум триватиме, доки Беат не забереться геть iз Вавельського замку.

– Ваша королiвська величносте, може, ви все-таки вислухаете цю скандалiстку? – поцiкавився Станьчик у Сигiзмунда ІІ Августа.

– Оце вже нi, дорогий мiй блазню, дозволь вiдмовити в такiй честi! – вiдповiв король i, широко змахнувши рукою, додав: – Мiй кабiнет дещо затiсний, щоб умiстити в себе всю ii злiсть.

– Але, ваша величносте, клята вiдьма не вгомониться, доки ви милостиво не приймете ii…

– Вiдьом ми приймали вчора, я втомився вiд iхнього товариства, – парирував король. – І взагалi, хто з нас пан, а хто – блазень? Подумати тiльки, я розважаю власного дурника!..

Сигiзмунд невесело посмiхнувся.

– Блазень тут я, а король – зрозумiло, ви. Але Беат на те й вiдьма, щоб перевернути все догори дригом.

– Не смiшно, Станьчику… А взагалi, я так i не зрозумiв до кiнця, що там сталося? Чого вона розкричалася, немов обдурена на базарi простолюдинка?

– Не знаю, ваша величносте, – знизав плечима блазень. – Барановi не потрiбен привiд, щоб буцатися… Беат – це Беат, з нею треба змиритися, як iз диким буйством стихii.

– Замовкни, блазню, ти став прiсним – очевидно, розтринькавши найкращi своi дотепи на потiху моему покiйному батьковi. Забирайся краще геть i заразом довiдайся, чого там хоче ця вiдьма, – розпорядився його величнiсть.

Гримлячи бубонцями на комiрi пiстрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабiнету, але вiдразу ж ледь не був збитий з нiг ясновельможною депутацiею, що складалася з королеви Бони, обох принцес та iхнього численного почту. На чолi процесii неслася розпатлана Беатрис. Розлюченi жiнки врiзнобiй кричали щось малозрозумiле про жахливих злочинцiв i чоловiкiв-негiдникiв.

Король на мить розгубився, але вiдразу набув царственоi пози й голосно скомандував:

– Я вислухаю тiльки одну з вас. Вирiшуйте швидше, хто говоритиме.

Нiхто не очiкував нiчого подiбного, тому в кабiнетi миттево настала тиша. Нарештi наперед виступила королева Бона й, обмiрковуючи кожне слово, почала проникливу промову:

– Сину мiй i королю, ми вирiшили порушити ваш спокiй, тому що в довiреному вашiй опiцi королiвствi сталася дуже неприемна подiя.

Король змiнив позу. Було видно, що йому цiкаво довiдатися, через що здiйнялася буча.

– Винний у тяжкому злочинi мае бути суворо покараний, щоб iншим неповадно було, – прорекла королева.

– Звiсно, покарати зi всiею суворiстю! Смерть негiдниковi! – закричали iншi жiнки. Король пiдняв руку, закликаючи iх заспокоiтися, i голосно нагадав:

– Я слухатиму тiльки одну матiнку… То що ж накоiв цей нещасний?

– Сину мiй i королю, ви ще не довiдалися, що накоiв той негiдний злочинець, а вже симпатизуете йому! – обурилася Бона.

– А ви, ваша величносте, усе розповiдаете про негiдника, але досi не сказали, чому так називаете його.

– Ваша величносте! Я намагаюся розповiсти про те, що в княгинi Острозькоi викрали дочку…

– Мабуть, це таки справдi мерзенний злочинець, – погодився король. – Хто викрав, напевно, невiдомо? Що ж, будемо шукати… Це все?

– До чого ж ви нетерплячi, мiй королю! Ім’я викрадача вiдомо, я навiть назву його…

– Прекрасно, я зрозумiв. Згоден з вами, матiнко: злочин у наявностi, лиходiй вiдомий. Зараз же зберу сейм, там i вирiшимо долю негiдника. Все?! – i король пiдвiвся, демонструючи вiдвiдувачкам, що розмову закiнчено.

Жiнки зашумiли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула iталiйською:

– Smettere!!![22 - Зупинiться, досить (iтал.).]

Настала тиша.

– Ваша величносте, цей негiдник не тiльки викрав Олену Острозьку, але й обвiнчався з нею, не дiставши дозволу опiкунiв. Тобто всупереч iхнiй волi. Подумайте, о сину мiй i королю, всупереч волi опiкунiв! Ви один iз цих опiкунiв – тобто негiдник виступив проти волi вашоi величностi.

– Добре, я зрозумiв i це, – замислено кивнув Сигiзмунд. – Безумовно, i тут мерзотник винний, тому вiдповiсть за всiею суворiстю закону. Але можете нарештi сказати, хто ж вiн такий?!

Королева обернулася й запитально глянула на Беат.

– Хто вiн? – нервово й нетерпляче повторив король.

І тодi Беат проскреготала:

– Князь Дмитро Федорович Сангушко.

У кабiнетi його королiвськоi величностi зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарiвнiший улюбленець усього двору?… Як таке можливо?!

Нарештi Сигiзмунд спробував заперечити:

– Послухайте-но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозумiння. І взагалi, iз князем можна домовитися… Наприклад, визнати шлюб недiйсним… повернути вам улюблену дочку… Зрештою, зажадати вiд злочинця компенсацii у виглядi грошей або майна!

Але тут зненацька для всiх закричала принцеса Анна:

– Нi, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшоi пощади!!! Вiн негiдник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всi наслiдуватимуть його приклад i почнуть викрадати безневинних дiвчат для наруги, а тiльки собi на потiху?!

– Чуете, ваша величносте, чого вимагае принцеса? – Очi Беат метали блискавки. – Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоене беззаконня, але якщо…

Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закiнчена, i полишив кабiнет.

Слiдом за Сигiзмундом вибiгла заплакана Анна. Нiхто не намагався зупинити ii: весь королiвський двiр знав, що принцеса небайдужа до Сангушка – а тепер вона сама зажадала для цiеi людини смертi…

Нiким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись iз дiвочими мрiями, яким нiколи не судилося збутися.


* * *



На термiново скликаному сеймi доля Сангушка була вирiшена: князя оголосили державним злочинцем, за його голову призначили нагороду.

Ловити втiкача спохопилися чимало бажаючих не тiльки через запропонованi грошi. Адже тепер нареченим Олени-Єлизавети-Катерини Острозькоi мiг стати саме той, хто виконае волю сейму й короля!..

Такий поворот справи вiдверто спантеличив Беат. Ситуацiя помiнялася аж нiяк не в кращий бiк: замiсть одного шанувальника в ii дочки з’являлася цiла юрба перспективних наречених, вiдповiдно, шанси зберегти сiмейнi грошi лише для себе танули на очах. Подумки княгиня обурювалася на саму себе, що послухалася поради клятого Папагодi. Звiсно, треба було тишком-нишком домовитися iз Дмитром Федоровичем!.. Беат спробувала знов сунутися до короля, але Сигiзмунд бiльше не хотiв слухати ii.

Зi свого боку i принцеса Анна, охолонувши, подумала про те, щоб просити брата про помилування для князя. Але так i не наважившись знов постати перед королем, замкнулася у своiй кiмнатi, де безупинно молилася й ридма ридала.

Дивлячись на сестринi страждання, Катаржина сама попросила його величнiсть короля Сигiзмунда ІІ Августа повторно скликати сейм, щоб замiнити страту майновою i грошовою компенсацiею постраждалiй сторонi. Що зрештою й було зроблено.

Але надто пiзно: за порадою Василя Костянтиновича Дмитро Федорович разом з молодою дружиною втiк чи то в Чехiю, чи то в Моравiю. Оскiльки полювання на нього вже почалося, королiвськi гiнцi просто не встигали сповiстити всiх про перегляд вироку. Тим паче, гiнцi не могли дiстатися за кордони Польщi…

Сангушко був приречений.





Глава 3

Розправа



Село Лиски-над-Лабою неподалiк Рудницького замку, Богемiя, 2 лютого 1554 року

Нiщо не передвiщало прийдешнього лиха. Усе почалося менш нiж за годину перед свiтанком, коли пронизливий крижаний дощ вщухнув, а небо затягнуло сизими хмарами. Вiд яскравого блиску мiсяця й зiрок не залишилося й слiду. Навколишнiй свiт буквально потонув у мороцi.

На заiжджому дворi було тихо i спокiйно. Челядники тiльки-но почали прокидатися, струшуючи залишки сну й поступово збираючись iз силами, щоб вiдправитися хто на кухню розводити вогонь, хто на двiр годувати худобу та iншу живнiсть. Саме тодi у дверi затишноi маленькоi кiмнатки на другому поверсi, де зупинилася князiвська пара, тихо постукали. Стривожений князь Сангушко рiзко пiдхопився з лiжка й кинувся вiдчиняти, але перед цим про всякий випадок нервово поцiкавився:

– Хто там?

– Це я, Анджей, – пролунало з-за дверей. – Ваша милосте, вiдчинiть, менi необхiдно сказати вам щось надзвичайно важливе.

Дмитро Федорович миттю вислизнув у коридор, але вiдразу завбачливо зачинив за собою вхiднi дверi. Тут його справдi чекав охоронець Анджей, свiтловолосий, високий i могутнiй хлопець рокiв двадцяти семи. Зараз у його великих карих очах читалися одночасно повага й переляк.

– Навiщо будити мене так рано? – накинувся на охоронця Дмитро Федорович.

– Княже, менi здаеться…

– Якого греця тобi там здаеться?! Ти ж знаеш, що княгинi потрiбен спокiй! – роздратовано перебив служника Сангушко.

– Пане, менi здаеться, що нас вистежили люди Зборовського, – боязко повторив служник.

– Чого ти це вирiшив? – князь миттю посерйознiшав.

– Учора пiзно ввечерi, коли ми саме закiнчували вечеряти, на наш заiжджалий двiр прибули двое пiдозрiлих чоловiкiв. Вони обережно спостерiгали за нами на вiдстанi, потiм пiдкликали хлопчиська-служника i щось у нього довго розпитували.

– Може, це просто мiсцевi жителi, охочi до новин? – з надiею припустив Дмитро Федорович.

– Нi… Пiшовши за ними, я довiдався, що в ялиннику в них захованi конi. Тодi я повернувся на заiжджалий двiр, осiдлав коня й кинувся навздогiн, але пустився цей клятий дощ. Ех, i до чого ж дивовижна земля Богемська: чи бачив хтось, щоб посеред зими отакий дощ iшов!..

– І що ж далi? – перервав нарiкання охоронця князь.

– Ну так, ваша милосте, далi… Я ледь розбирав слiди, незабаром збився зi шляху й повернувся назад на заiжджалий двiр. Тут знайшов служника-хлопчиська i як мiг, розпитав його про дивних вiдвiдувачiв. Той розповiв, що незнайомцi повiдали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заiжджалому дворi. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мiй пане… За вашу голову оголошено величезну нагороду – двiстi золотих червiнцiв.

– І як ти вчинив далi? – сумно спитав Дмитро Федорович.

– Замкнув хлопчиська в прикомiрку й вiдразу ж до вас кинувся.

Нiчого не вiдповiвши, Дмитро Федорович повернувся в кiмнату, спочатку кинувся до розчахнутого вiкна, але, трохи подумавши, попрямував до сусiднього – прикритого вiконницями. Вiдтiля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територiю. З вiкна другого поверху вiдкривався прекрасний краевид на вулицю: звiдси як на долонi проглядалася бiльша частина центральноi площi Лисок-над-Лабою. Поки все тихо… Князь дещо заспокоiвся й звернувся до охоронця:

– Спасибi, Анджею, ти все зробив правильно. Термiново буди iнших, нехай збирають речi, сiдлають коней. Ми вiдправляемося в дорогу.

Анджей негайно побiг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речi були зiбранi, конi осiдланi. Тодi в очiкуваннi сигналу на вiд’iзд служники вирiшили трохи пiдкрiпитися. Трапеза була в самому розпалi, коли до них приедналися князь iз княгинею.

Дмитро Федорович був одягнений у жупан i дорогий дорожнiй кунтуш,[23 - Вид одягу, що носили зверху жупана.] прикрашений великими гудзиками-самоцвiтами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’якi сап’яновi чобiтки. Княгиня також вдяглася по-чоловiчому й стала схожою не на тендiтну молоду жiнку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навiть не встигла приступити до iжi, коли в трактир увiрвався один з козакiв i з порога загорлав:

– Вони незабаром будуть тут! Треба iхати!

Анджей пiдскочив на мiсцi.

Дмитро Федорович завмер iз чашею в руцi й, судомно ковтнувши, ледве вичавив iз себе:

– Хто?…

– Зборовський i його люди!

– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.

Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович нiжно обiйняв княгиню, дбайливо обтер сльози з ii щiк i ласкаво зашепотiв на вушко:

– Не бiйся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дiстатися, там ми будемо в безпецi…

Олена поступово заспокоiлася. Щоб не налякати ii ще сильнiше, князь звернувся до старого служника:

– Остапе, бери всю охорону i негайно доправ княгиню й Марисю в замок.

Наостанок мiцно поцiлував дружину, пiдштовхнув ii до виходу й крикнув на прощання:

– Їдь спокiйно, кохана! Зустрiнемося в замку!

Княгиня пiд охороною служникiв термiново вiдбула, iз князем же залишився сам лише Анджей. Попередженi охоронцем, трактирнi челядники забралися геть вiд грiха подалi.

За деякий час iззовнi долинув потужний тупiт копит. Анджей кинувся до вiкна, але одразу ж вiдсахнувся.

– Пане, вони вже тут…

– Не бiйся, Анджею! Нехай заходять, ми iх затримаемо.

– Навряд чи, – приречено мотнув головою челядник. – Надто вже iх багато.

Тепер до вiкна пiдiйшов Дмитро Федорович i побачив, що по дорозi до трактиру щодуху нiсся загiн: з пiвтора десятка вершникiв на чолi з Мартином Зборовським, за ними на пристойнiй вiдстанi бiгла мало не сотня мiцних селян, озброених першим-лiпшим господарським iнвентарем, що пiдвернувся пiд руку: сокирами, вилами, цiпами, а то й просто дрючками. Окремо трималися ще з десяток вершникiв iмперськоi кiнноти.

– Швидше до входу! – закричав Дмитро Федорович. – Тягни меблi до дверей, це хоча б трохи затримае iх!

Разом з Анджеем князь перевернув найбiльший стiл, i вони спробували забарикадуватися. Однак тут стривоженi трактирнi челядники висунулися з кухнi й завмерли, мовчки притулившись до стiн, кидаючи здивованi погляди то на князя з його охоронцем, то на дверi.

– А вам що тут потрiбно?! – заревiв розлючений Сангушко. – Сказано ж було, забирайтеся звiдси по-доброму…

Зненацька з’явився господар закладу – пузатий трактирник i забелькотiв:

– Шановний пане, що таке ви робите?…

– Там грабiжники!!! Розбiйники!!! – гаркнув молодий князь. – Допоможи пiдперти дверi! Або хочеш, щоб негiдники увiрвалися зараз сюди?!

– Нi-i-i… Я-а-а… Ме-е-е… – трактирник був украй здивований. – Ви впевненi, пане, що там лиходii?

– Так!!! Упевнений!!! За дверима розбiйники й убивцi!!!

– А якщо ви помиляетеся, пане?… – не вгамовувався хазяiн.

– Тобi, торгашевi, докази потрiбнi?! Тодi вiдкрий iм, вони миттю порубають тебе на капусту, а майно твое розтягнуть! – пiдтримав свого пана Анджей. Трактирник не знайшов, що вiдповiсти. У цю мить люди Зборовського забарабанили у дверi ззовнi.

– У нас закрито! – заволав хазяiн, водночас задкуючи до кухнi, що здавалась йому рятiвною.

– Та не може бути! – долетiв через дверi нахабний нетерплячий вигук, пiсля чого пролунала команда: – Налягайте потужнiше, хлопцi! Ламайте клятi дверi, якщо потрiбно!

– Чув? – Дмитро Федорович штовхнув у бiк трактирника. – Я ж казав, що це розбiйники!..

У дверi знову вдарили, але не надто сильно. Потiм пiсля невеликоi паузи вдарили дуже потужно, вiд чого затрiщали зламанi дошки. Втiм, дверi все-таки встояли.

– Агов, припинiть зараз же! – iстерично заверещав трактирник.

Чергового удару не було. Ззовнi не дуже голосно переговорювалися, тому слiв було не розiбрати. Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили пiдтягувати до дверей меблi.

– Вiдчиняйте негайно! – раптом пролунав ззовнi голос самого пана Мартина Зборовського.

– Забирайтеся!!! Ми сьогоднi не працюемо!.. – вiдчайдушно заволав хазяiн. За дверима знов почали радитися, потiм вiдтiля долинув незнайомий грiзний голос:

– Іменем iмператора Фердинанда, в особi представника iмператорськоi влади гейтмана Матеса Вахтеля, вiдкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати i стратити найнебезпечнiшого державного злочинця. Нам повiдомили, що вiн ховаеться у вашому трактирi. Вiдкрийте, й окрiм цього негiдника, ми нiкого не чiпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…

– А хто менi заплатить?! – поцiкавився трактирник.

– Імперська скарбниця, – вiдповiв вiйт.[24 - Виборний голова магiстрату мiста, надiленого магдебурзьким правом.]

Злодiйкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяiн засичав:

– Представниковi iмператорськоi влади я не можу не пiдкоритися… Атож, я просто зобов’язаний пiдкоритися!!! Доведеться вiдкрити…

– Бреше вiн усе, не бачити тобi казенних грошей, – вiдмахнувся Анджей. – Безсовiсно бреше!.. Хто вiдповiдае за законнiсть усього того неподобства, що тут i зараз коiться: староста, вiйт, кат?!

Але хазяiн трактиру явно вагався.

– А може, ви все-таки розбiйники? – звернувся вiн до небезпечних постояльцiв, водночас боязко позираючи на дверi.

– Я – Литовський князь, iду в Рудницький замок на запрошення його свiтлостi пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревiв Сангушко.

Трактирник прикусив язика. Тодi князь видобув зi шкiряного мiшечка на поясi десяток золотих монет i тихо зашепотiв товстуновi на вухо, попутно сунувши грошi йому в руки:

– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звiдси непомiтно, от i все, чого ми просимо.

У цей час iз вулицi долинула бадьора команда:

– Налягай!

Дверi жалiсливо затрiщали. Трактирник з жахом подивився у бiк входу, потiм тихо зашепотiв, пришльопуючи товстими губами:

– Там, у пiдвалi, е таемна кiмнатка, через неi можна вийти на сусiднiй двiр. Скорiше!..

Така раптова змiна в поведiнцi трактирника здалася Анджею пiдозрiлою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слiдом за ним. Хазяiн же на ходу пiдхопив i запалив свiчковий недогарок, пiсля чого спустився в курний сирий пiдвал.

– Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькi дверцята в стiнi. – Там дуже тiсно, тому туди увiйде тiльки хтось один.

– Ви йдiть, ваша милосте, а я iх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.

– Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявностi виходу в сусiднiй двiр розмiр примiщення за дверцятами не мае особливого значення. Однак трактирник грубо перебив iх, вигукнувши:

– Один нехай iде далi, а iнший залишиться тут! Ви ж чули, що вiйт Кухта обiцяв нiкого не чiпати?

– Спасибi тобi! – щиро подякував йому Дмитро Федорович i кинувся в рятiвну лазiвку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезнi сильнi руки охоронця вiдiпхнули його убiк.

– Ти, головне, не поспiшай, я iз князем пiду, – пробасив Анджей.

– Але цей хiд не для всiх!..

– Говори, що хочеш, але я пiду з паном. Зрозумiв?! – гримнув охоронець.

– Що ж, як завгодно, як завгодно…

Дверi за Анджеем миттю зачинилися, у трохи заiржавiлому замку прорипiв ключ. Втрапивши у повну темряву, утiкачi розгубилися. Потiм Дмитро Федорович щосили налiг на дверi, однак вiдчинити iх не вдалось. І тут до бранцiв донiсся бекаючий голос трактирника, ослаблений перегородкою й вiдстанню:

– Поважний пане Адам, я виявив кмiтливiсть i замкнув злочинця у своему пiдвалi. Як гадаете, чи можу я розраховувати на винагороду?

Що вiдповiли негiдниковi ззовнi, Дмитро Федорович не розчув. Йому здалося, що вiд розпачу вiн негайно ж втратить розум, але мозок навпаки запрацював з божевiльною швидкiстю.

– Ах ти ж юдо клятий, даремно ти проти мене пiшов!!!

Князь Сангушко проревiв так голосно, щоб його напевно почули. Пiсля чого скомандував Анджею набагато тихiше:

– Ламай дверi й не барись!..

Двiчi вмовляти силача не довелося: вiн обрушився на дошки всiею своею мiццю. Із шостого удару дверi з трiском репнули й розвалилися навпiл. Мружачись вiд денного свiтла, що пiсля темного пiдвалу здавалося надзвичайно яскравим, Дмитро Федорович та Анджей вирвалися з пастки. У кухню вбiгли саме в той момент, коли трактирник i його челядники намагалися розтягнути барикаду, щоб вiдкрити вхiднi дверi.

Анджей вхопив зi столу перше, що трапилося пiд рукою (це був горщик з якоюсь iжею) i жбурнув у голову вiроломному трактирнику. Вiд удару об голову горщик розлетiвся на всi боки феерверком глиняних черепкiв i недоiдкiв. Стогнучи, хазяiн повалився на пiдлогу, нажаханi челядники розбiглися.

Тим часом люди пана Зборовського продовжували наполегливо гепати в трiснутi дверi, супроводжуючи кожен удар лайкою й погрозами. Дмитро Федорович iз презирством глянув на трактирника.

– Нагору! – крикнув Сангушко й кинувся по сходах на другий поверх. Анджей iз задоволенням завдав би зрадниковi-юдi ще бiльшоi шкоди, однак переслiдувачi ось-ось могли ввiрватися у трактир, тому охоронець лише презирливо сплюнув на пiдлогу й побiг нагору слiдом за паном.

На другому поверсi Сангушко й Анджей вскочили в маленьку кiмнатку, ретельно закрили на засув дубовi дверi, присунули до них спочатку шафу, потiм лiжко. З коридора вже долинав тупiт безлiчi нiг: переслiдувачi пiднiмалися сходами.

Князь пiдiйшов до вiкна, вiдкрив його, вибрався назовнi, вилiз на вкритий льодом дах. Ноги заковзали по черепицi. Щоб не впасти, Сангушко зняв сап’яновi чобiтки й заткнув iх за пояс. Слiдом полiз Анджей, але вiдразу ж послизнувся, голосно скрикнув i ледь не зiрвався вниз. В останню мить Дмитро Федорович встиг схопити козака за руку й утримати вiд падiння.

Поруч iз трактиром знаходилася альтанка, оповита товстими виноградними лозами, на яких о цiй порi року не було жодного листка. Коли пiд напором переслiдувачiв затрiщали вхiднi дверi в кiмнату, утiкачi перескочили на дах альтанки й по лозах спустилися у внутрiшнiй дворик. Перше, що побачили тут – це вiз, навантажений глечиками, ящиками й кошиками. У вiз були запряженi два величезних воли.

– Ну що, розоримо юду-трактирника? Їдемо негайно! – запропонував Анджей, пiдхопив батiг, що валявся на землi, i стрибнув у вiз. Одразу ж з-за рогу сусiднього будинку вилетiли кiлька вершникiв Зборовського. Вони спробували схопити Сангушка, але князь вивернувся й також скочив у вiзок. Анджей ляснув батогом, однак воли продовжували стояти, хоч би що.

Тодi козак добряче розмахнувся й почастував волiв батогом пiд самий хвiст. Тварини дико заревiли й рвонули з мiсця вперед, не розбираючи дороги. Вiзок полетiв, як пiдхоплена вiтром пiр’iнка.

За поворотом на втiкачiв чекали новi вершники. Дмитро Федорович схопив i жбурнув на брукiвку великий глечик з олiею, на мiсцi падiння розлилася величезна слизька калюжа. Це на якийсь час затримало погоню, бо вершники попереду разом з кiньми вже борсалися в олiйнiй калюжi, намагаючись пiдвестися.

Поки Анджей пiдганяв переляканих тварин, поперемiнно поколюючи iх загостреним з одного кiнця кiлком, знайденим у возi, князь скидав на дорогу вантаж – ящики, глечики, кошики. Втiм, вершники-переслiдувачi з’iхали на узбiччя i продовжували гонитву, рухаючись уздовж пришляхових канав. До того ж, число вершникiв постiйно зростало. А оскiльки навiть найдужчi воли нiколи не переженуть довгоногих коней, лишалося сподiватись хiба що на витривалiсть запряжених у вiз тварин.

Раптом один з переслiдувачiв вирвався наперед, розкручуючи над головою аркан i явно нацiлюючись на Анджея. Недовго думаючи, козак стьобнув супротивника довгим батогом по обличчю. Голосно скрикнувши, вершник ледь не звалився з коня й вiдстав.

Анджей знов заходився нахльостувати волiв. Вiз торохтiв з усiею можливою швидкiстю, пiдскакуючи на вибоях i випадкових камiнцях, але кiннi переслiдувачi неминуче наздоганяли втiкачiв. От уже новий ворог розкручуе над головою аркан. Пам’ятаючи про сумну долю товариша, вiн тримався подалi вiд батога Анджея…

Петля просвистiла у повiтрi й захлеснула шию охоронця. Обличчя переслiдувача перекосилося вiд торжествуючоi усмiшки, але радiти довелося недовго: вiн не врахував неймовiрноi сили козака. Продовжуючи управляти вiзком, той вiльною рукою перехопив мотузку, що оповила шию, й висмикнув вершника iз сiдла, немов рибку зi ставка! Плюхнувшись у дорожнiй бруд на повному скаку, невдаха-переслiдувач завив вiд болю i якийсь час волочився за возом, поки, нарештi не здогадався випустити кiнець аркана з рук. Охоронець же швидко звiльнився вiд удавки й продовжував пiдганяти волiв.

Гуркiтливий вiз перевалив через черговий пагорб, проминув роздорiжжя. Анджей не знав дороги, вiн просто гнав навмання, покладаючись лише на вищу милiсть. Люди Зборовського не вiдставали. Князь Сангушко вже скинув пiд ноги переслiдувачам усе, що можна було скинути, i тепер просто сидiв на дошках, занурившись у вiдчай. Та й утомленi, не призначенi для шаленоi гонитви воли поступово сповiльнювали темп…

Порiвнявшися з возом, двое переслiдувачiв застрибнули в нього. Дмитро Федорович вiдразу ж кинувся до вiзника з лементом:

– Анджею, мiняймося! Ушквар негiдникам…

Козак озирнувся. Миттю зрозумiвши, у чiм рiч, вiн накинувся на запопадливих нахаб i викинув геть одного за iншим. Але у вiз негайно застрибнула нова дивакувата пара: мiцний м’язистий велетень i спритний в’юнкий карлик. Коротун намертво прирiс до шиi Анджея, i поки козак, задихаючись, намагався скинути недомiрка, велетень мiсив охоронця величезними кулачиськами.

Намагаючись допомогти вiрному охоронцевi, Дмитро Федорович обернувся й пару разiв уперiщив велетня батогом поперек спини. Зойкнувши, той вивалився через борт воза на дорогу. На жаль, допомогти охоронцевi ще будь-чим князь не мiг. Скажена гонитва тривала, Анджей запекло боровся з карликом. Нарештi козаковi вдалося схопити однiею рукою супротивника за шию, iншою ж вдарити його у пiдборiддя. Клацнувши зубами, коротун полетiв на дорогу й ледь встиг вiдкотитися убiк, щоб не потрапити пiд копита коней своiх же товаришiв.

– Убийте iхнiх волiв! – крикнув Адам Кухта, вириваючись уперед.

– І козака вбийте! Живим берiть лише князя! – додав Мартин Зборовський.

– Ваша милосте, що робити?! – вигукнув охоронець, почувши це. Сангушко озирнувся лише на мить, вiдразу знов повернувшись до стеження за дорогою. Не вистачало ще налетiти на камiнь або з’iхати в канаву! Тодi точно кiнець… Куди iх занесло?!

Тут попереду з’явилося якесь селище. Дмитро Федорович гарячкувато розмiрковував, чи можна зустрiти допомогу?… Здаеться, мiстечко мале, навряд чи тут знайдуться охочi iх ловити… а жителям, швидше за все, чужi неприемностi байдужi… І все ж таки нерозумно розраховувати, що хтось заступиться за втiкачiв! Отже, князь вирiшив проскочити мiстечко, не знижуючи темпу гонитви. Хоча воли вже дуже вимоталися, але й конi переслiдувачiв також втомилися: вони важко хропли й були рясно вкритi милом. Крiм того, якщо вершники iх дотепер не нагнали… Може, утiкачi нарештi вiдiрвуться?! Одному лише Боговi вiдомо, чим усе закiнчиться.

Вони вже майже досягли крайнiх будинкiв, як раптом спереду на дорогу виiхав вiз, доверху навантажений зерном. Коли Сангушко зрозумiв, що iм не розминутися, то запекло закричав:

– З дороги!!!

Але вiзник (товстопикий здоровань iз важким чолом завзятого упертюха, навислим над маленькими тупими вiчками) поганяв своiх волiв, хоч би що. У результатi через кiлька секунд вiз iз утiкачами й вiзок здорованя, мало не зiштовхнувшись, порiвнялися й намертво зчепилися один з одним. Вiд рiзкого удару втiкачi ледь не злетiли з передка, але все-таки утрималися.

– Геть з дороги!!! – гаркнув Анджей. – Забирайся, тупоголовий!

– Сам забирайся, почваро! – вiдповiв вiзник, почервонiвши до брiв пiд теплим капелюхом.

Охоронець загрозливо занiс над головою батiг, але батiг вiзника виявився таким же довгим, та й управлявся товстопикий з ним не гiрше за козака. Дмитро Федорович оглянувся й побачив, що зрадiлi iхнiй невдачi переслiдувачi наближаються. Щоправда, вiз iз зерном вершникам також стане на перешкодi, але це переслiдуваних не врятуе…

Не довго думаючи, Сангушко зiстрибнув з воза, Анджей кинувся за паном. Удвох вони звернули за рiг найближчого будинку. Позаду ж пролунали сердитi вигуки: переслiдувачi зупинилися перед iхнiм возом, що зчепився з возом зерна. Безсумнiвно, вони от-от спiшаться й знов кинуться в погоню…

– Анджею, розбiгаемося в рiзнi боки, й нехай наздоганяють!!!

– Але, княже, я не можу вас кинути! Я повинен охороняти вас, а не втiкати вiд…

– Роби, що кажу!!! – сердито вигукнув князь. – А раптом тобi вдасться врятуватися й привести допомогу?! Полюють на мене, а не на тебе, тому негайно забирайся геть з очей!!!

Охоронець слухняно кинувся у провулок i побiг геть. Ледь глянувши йому вслiд, Дмитро Федорович продовжив бiгти прямо.

«Хай там що, а я так просто не здамся! Нехай пан Зборовський зi своiми покидьками спробуе схопити мене просто на вулицi посеред бiлого дня!» – подумав князь…

Тим часом переслiдувачi збилися в щiльну купу. Деякi почали спiшуватися, iншi втримували iх, резонно заперечуючи, що пiшого швидше наздожене саме вершник. Мартин Зборовський, який пiд’iхав у супроводi синiв, волав, щоб служники продовжували переслiдування й за всяку цiну упiймали небезпечного злочинця… але цим лише збiльшував хаос. У пiдсумку ж пан Зборовський обрушив весь стрiмко нагромаджений гнiв на вiзника зерна.

– Ах ти ж лантух з лайном!!! За яким правом не даеш нам проiхати?!

– Сам ти лантух… забирайся з дороги! – репетував селянин.

– Це я наказав забратися тобi, свиното! – верещав пан Зборовський. – Та ти хоч би знаеш, хто я такий?!

– А менi плювати, хто!!! – вiзник загрозливо замахнувся батогом.

– Ах ти ж смердюча пика плебейська!!! Та я – сам Мартин Зборовський, от хто я такий!!! Ти зрозумiв нарештi, з ким маеш справу?!

– Подумаеш, який такий Зборовський вишукався?! Та хоч би ти був тричi князь – не поступлюся!!!

– Забрати його!!! – поляк аж пiдскочив у сiдлi. – Забрати звiдси цю псячу кров!!![25 - Специфiчна польська лайка, що вказуе на низьке («собаче») походження опонента.]

Служники, що тим часом спiшилися, дружно накинулися на вiзника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза i жбурнули в канаву. Один зi служникiв зайняв мiсце селянина й заходився розвертати його вiз, щоб звiльнити проiзд. Вiзник мiж тим виповз iз канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидiв пан Зборовський. Поляк стьобнув сiромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув i впав, двое служникiв знов зiштовхнули його в канаву. Ослiплений ударом селянин почав голосно обурюватися:

– Що ви робите?! За яким правом?! Розбiйники!!!

Зачувши гвалт, до мiсця подii почали потихеньку збиратися мiсцевi витрiщаки. Вони спробували обережно дiзнатися в служникiв пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але пiдоспiлий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта вiдповiв обивателям:

– Не суньтесь не у свою справу, iнакше, чого доброго, опинитеся в тiм же становищi, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідiть своею дорогою й не накликайте на себе лиха.

Оцiнивши кiлькiсну перевагу незнайомцiв й iхню надзвичайну озлобленiсть, витрiщаки вирiшили не спокушати долю й потихеньку вiдiйшли подалi. Переслiдувачi ж на чолi з мiсцевим вiйтом, нарештi об’iхавши розчiпленi вози, кинулися наздоганяти втiкачiв. Незабаром мiстечко залишилося позаду. Дорога вела на пiвденний схiд…


* * *

Князь Сангушко ледь не падав вiд страшноi втоми, але розпач надавав сил. Вiн уперто бiг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадiбно хапаючи ротом повiтря. У якусь мить ноги просто вiдмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камiнь, спробував пiдхопитися, однак знов послизнувся i влетiв у невелике болiтце. Кiлька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе мiсце, нарештi знов здiйнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не вiдчуваючи тiла, хапаючись руками за що тiльки можна й похитуючись з боку в бiк.

За ним точно гналися: десь трiскотiли кущi, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тiм станi крайньоi утоми, коли геть зникають навiть найважливiшi думки, залишаеться одне тiльки безпосередне бажання – вiдпочити будь-що. Вiн не думав бiльше нi про свое життя, нi про Анджея, нi навiть про Олену – тiльки про те, коли ж нарештi перед ним вiдкриеться острiвець порятунку, де можна вiдпочити! Таким острiвцем уявлявся рiдний маеток, де вiн народився й вирiс. Райське мiстечко з матiнкою i годувальницею, де все так тихо й мирно, як у далекому дитинствi…

Дмитро Федорович на мить замислився, сповiльнив крок, розслабився й глибоко зiтхнув. Коли ж перед ним раптово виросли чотири козаки, вiн позадкував i впав у кущi калини. Криваво-червоний сiк вiд розчавлених при падiннi ягiд миттево залив пiдталий сiруватий снiг, поцяткований нещодавнiм крижаним дощем. Але величезнi сильнi руки одразу пiдхопили князя й поставили на ноги.

– Не здавайтеся, пане, ми ще повоюем!.. – вигукнув Анджей. Охоронець стояв, оголивши шаблю i своiм тiлом затуляючи князя вiд ворогiв. Сангушко вмить опам’ятався, утому немовби рукою зняло. Згадавши, що в нього також е зброя, вихопив шаблю й разом з Анджеем кинувся на переслiдувачiв.

Вони билися плiч-о-плiч. Дмитро Федорович не вiдчував отриманих ран, iнодi лише вiдзначав подумки, що його шабля вкотре розсiкла щось м’яке – отже, знов вдалося зачепити когось iз ворогiв! Втiм, iхне число не скорочувалося. Раптом Сангушко почув на вiдстанi тупiт кiнських копит: це був, мабуть, сам пан Зборовський… Тодi князь гучно скрикнув:

– Бiжи, Анджею! Бiжи звiдси! Знайди Олену й доглянь за нею!

– Але… Заради всього святого, мiй пане, я не можу дати вам загинути!..

– Наказую тобi, Анджею: бiжи до неi!!!

Охоронець все-таки вагався. Князь без утоми розмахував шаблею, кунтуша на ньому бiльше не було, жупан весь промок вiд кровi.

– Ну прошу тебе, бiжи!.. – почав благати вiн.


* * *

Полишивши трактир, до Рудницького замку поспiшали Олена i ii покоiвка Марися iз загоном охорони пiд орудою старого вiрного Остапа. Князь розраховував, що там на них чекае притулок i порятунок – отже, так воно i е! Дмитро Федорович не мiг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський – надiйна людина: родич все ж таки… Отже, захистить i прикрие.

Вони iхали вже близько години, нiхто iх не переслiдував. Поступово зменшили крок, щоб дати коням вiдпочити: по пухкому килиму потемнiлого листя, не надто щiльно присипаного нiздрюватим снiгом, пересуватися було важкувато. Густо пахло перегноем i сирою деревиною.

Раптом спереду долинув приглушений тупiт копит. Маленький кортеж княгинi завмер, очiкуючи. Мiж деревними стовбурами, порослими зеленим мохом, замигтiли блакитнi iз золотим одностроi, заблищала й задзвенiла добре начищена збруя. Пiд кронами дерев луною розносилися вигукування, тупiт i брязкотiння зброi. Коли зустрiчний загiн воiнiв порiвнявся з кортежем, Олена смiливо виiхала вперед i мовила:

– Вiтаю вас! Хто ви такi?

– І вам доброi дороги! – вiдгукнувся очiльник загону. – Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспiшаемо в Лиски-над-Лабою, щоб забрати вiдтiля княгиню Олену-Єлизавету-Катерину Острозьку.

– Хвала Боговi, нарештi приспiла пiдмога! Тепер князь Сангушко врятований, – звеселився Остап.

– Нi, у нас наказ тiльки щодо княгинi Олени-Єлизавети-Катерини Острозькоi. Що ж стосуеться князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разi не можна: адже вiн – державний злочинець.

– Я без чоловiка нiкуди не поiду! – миттево обурилася Олена.

– Як вам буде завгодно, панi! То що ж, ви вiдмовляетеся iхати з нами?

– Я ж сказала, що нiкуди без чоловiка iхати не збираюся…

– Що ж, панi, тодi ми залишаемо вас.

– А як же Дмитро Федорович? – захвилювався Остап.

– Не можу знати, – по-конячому мотнув головою очiльник загону.

– Тодi повертаемо! – скомандував Остап, i кортеж княгинi миттю виконав наказ. Копита коней зачавкали по мокрiй землi, перiодично вистрiлюючи фонтанами рiдкого бруду. Воiни Тарновського не рушили з мiсця. Проскакавши трохи, Олена iз затаеною надiею озирнулася назад, але побачила, що зустрiнутi воiни один за одним повертають туди, звiдки приiхали. Незабаром вони зовсiм зникли. Тодi княгиня на мить вiдчула, що тут i зараз вiдбулася надзвичайно мерзенна зрада…

Маленький кортеж скакав назад по торфовищу мiж валунами й вузлуватим деревним корiнням, що стирчало з-пiд землi. Гiлки хльостали по обличчях. Оленi навiть сучком роздерло щоку до кровi.

Але iхнi зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалiк мiстечка сновигали помiчники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна рiч, кортеж княгинi був негайно оточений i роззброений. Служникiв i Олену зв’язали, але княгиня вiдбивалася настiльки енергiйно, що оксамитовий берет зрештою злетiв з ii голови, з-пiд нього випали свiтлi довгi коси.

– Та це ж жiнки! – здивовано вигукнув хтось iз служникiв Зборовського.

– Тягни ii до хазяiна, – скомандував iнший.

Княгиню зi зв’язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в ii змарнiле обличчя, поляк уривчасто кинув:

– Розв’язати зараз же! Це е княгиня Острозька!

Служники поспiшно виконали наказ. Зборовський вклонився iй i мовив якомога поштивiше:

– Я виконую наказ короля. Що ж до вас, панi, то ви вiльнi.

– Мене не потрiбно було звiльняти! – зухвало викрикнула Олена.

– Гнiв затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумiете.

– Де мiй чоловiк – Дмитро Федорович, князь Сангушко?! – продовжувала вона в попередньому зухвалому тонi.

– Такi справи, панi… Я завжди намагаюся доправляти злочинцiв живими, щоб iх по заслузi винагороджував кат. Однак мое щире бажання служити справедливостi не завжди можна вдовольнити. Втiм, у злочинцiв лишаеться iхнiй особистий вибiр… У цьому разi злочинець князь Сангушко обрав…

Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.

– Схопити ii! – скрикнув пан Мартин.

Один з прислужникiв легко наздогнав Олену, згрiб в оберемок i спробував пiдняти. Але молоденька княгиня виявилася не настiльки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всiм тiлом, немов кiшка, подряпала слузi обличчя, навiть примудрилася розквасити йому нiс i вкусити за щоку. Попри безсумнiвну перевагу в силi, воiн ледь справлявся з розлюченою жiнкою й лише голосно сопiв, ухиляючись вiд маленьких кулачкiв. Нарештi вiн не витерпiв i кинув Олену додолу, вхопив за волосся i вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяiна:

– Не смiти!!! Ти що собi дозволяеш, дурню?! Це ж княгиня!

Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.

– А-а-а!.. – завив той i розтиснув пальцi. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетiвши на невеликий пагорок, помiтила двох вершникiв, до сiдла одного з яких було приторочене неживе тiло.

Нещасна завмерла на мiсцi, упiзнавши рiднi риси… Не думаючи бiльше нi про що iнше, вона кинулася до вершникiв. Та не добiгши буквально двох крокiв, зупинилася, немов укопана.

– Нi-i-i!!! – чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине ii.

Дмитро Федорович вже не дихав, його посинiлi ноги були босими, лiвий рукав колись розкiшного жупана й усi самоцвiтнi гудзики вiдiрванi, бiла батистова мереживна сорочка почервонiла вiд кровi, що сочилася iз численних ран. На поясi бовталися порожнi пiхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальцiв…

Розглядаючи скалiчене тiло обожнюваного чоловiка, Олена не розумiла, що з нею коiться. В головi паморочилося, колiна пiдкошувалися, серце стискалося вiд жаху, болю й жалостi до коханого. Перш нiж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомнiла i впала на землю.

– Пане, та вона ж не дихае!!! – закричали пiдоспiлi служники.

– Пся крев, що ви з нею зробили?! – лаявся Мартин Зборовський, пiдбiгаючи до тiла молодоi княгинi.

– Це не ми, пане, це вона сама! Напевно, зарiзала себе… – виправдовувалися абсолютно розгубленi воiни. Їхнiй переляк був очевидним – але ж то були добiрнi, неодноразово перевiренi у справах люди!..

– Тупоголовi мерзотники! Ви що ж, не могли упередити ii дii?! І що ж менi тепер робити?! Хто повiрить, що вона сама, а не…

Пан Мартин упав на колiна, приникнув вухом до грудей княгинi. Й вiдразу ж жваво закричав:

– Слава Боговi, вона дихае… Вiзок сюди, хутко!!!

Коли загорнену в теплi шуби княгиню акуратно поклали на пiдводу, пан Зборовський гидливо озирнувся на приторочене до сiдла тiло князя Сангушка i скомандував:

– А цього кинути в хлiву!

– Але ж вiн поранений, то може, його краще разом iз…

Служник не договорив, замовкнувши пiд гнiвним поглядом пана Зборовського, який негайно закричав, немов божевiльний:

– У хлiв кинути це падло, я кому сказав?! Нехай там здихае… якщо дотепер ще не здох!..


* * *

Нiч видалася морозною.

Отямившись у брудному сараi просто на купi гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тiло зовсiм не слухалося. Зненацька вiн з надзвичайною яснiстю вiдчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чiтко зрозумiв, що помирае… от зараз, лише за кiлька крижаних митевостей i помре – тобто перестане вiдчувати, кохати, страждати… Князь не розумiв, як опинився в такому дивному становищi: тiльки-но жив, боровся, рухався – а тут раптом усе закiнчуеться…

І ще Дмитро Федорович ясно зрозумiв, що нiколи бiльше не побачить нi кохану Олену, нi iхнього ненародженого сина, нi брата свого Романа, анi вiрного Анджея. Щемлива туга стисла серце. Йому раптом гостро закортiло попрощатися з ненаглядною дружинонькою, востанне зазирнути в ii величезнi блакитнi очi, вiдчути ласкаве тепло сповненого життя тiла.

– Почуй мене, кохана, де б ти не була!.. – пристрасно зашепотiв помираючий. – Прошу, почуй мене й вiдповiдай!..

Вiн молив, благав, вимагав i вже почав втрачати всiляку надiю. Та в наступну мить щось дзвякнуло, блиснуло, ойкнуло, свiт розколовся навпiл. І тут Сангушко дуже чiтко побачив перед собою засмучене, дещо навiть наiвне, змарнiле вiд утоми, але, як i ранiше, чарiвно-прекрасне личко своеi ненаглядноi княгинечки.

Вiн здригнувся, розслаблено витягнувся. Болiсно й солодко задзвенiло у вухах. Життя йшло…

А десь на протилежному кiнцi свiтобудови його кохана, немовби почувши зверненi до неi палкi благання вмираючого, дрiбно затремтiла й мовила:

– Дмитре Федоровичу, милий мiй, соколе ясний, я чую тебе – говори…

Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приемно пухнастому туманi:

– Лебiдонько моя! Вибач, що не вберiг нашого щастя, що накоiв помилок i тепер не побачу нашого синочка… У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: нiколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серцi твоему й у сердечку його пам’ять про мене залишиться доброю, тiльки доброю…

Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув i витягнувся свiтловим коридором. Кришталево-чистий, чiткий голос коханоi звучав звiдусiль, доходив до згасаючоi свiдомостi князя потужними хвилями:

– Добре, соколе мiй ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я анi слова поганого про тебе не скажу! Нiколи, нiколи, нiзащо!..

Хвилi нiжного голосу пiдхопили вмираючого й безповоротно затягнули свiдомiсть князя кудись у незриму далечiнь сяючим нескiнченним коридором.


* * *



Так безславно пiшов з життя Дмитро Федорович Сангушко – спадкоемець одного з найвiдомiших русинських князiвських родiв. Пiшов, залишивши на грiшнiй землi вагiтну дружину. Як же складеться подальша доля ii та поки що ненародженого спадкоемця, якого вона вже носила пiд серцем?…





Глава 4

Загублене немовля



Околицi Острога, березень 1555 року

Марися не очiкувала, що погода зiпсуеться. Величезна темна хмара зовсiм раптово принесла iз собою зливу i град, холоднi струменi води хльостали ii по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарештi дiвчина побiгла в надii, що iй вдасться перегнати грозу. Але де там: стихiя завжди наздоганяе людину й переслiдуе невiдривно, безжально сiче великими краплями, шмагае зiрваним листям беззахисну плоть, зривае ураганним вiтром одяг…

Марися мiцнiше пригорнула дитинча до себе, затуляючи вiд розбурханоi стихii своiм маленьким, промерзлим наскрiзь тiлом.

Вона намагалася втекти вiд дощу й думала: от що стаеться з життям, коли в нього вриваеться несподiванка… Пiд ногами на дорозi – сумiш торiшнього прiлого листя й iншого смiття. Вона шукала, куди б сховатися, i зненацька ii погляд упав на розкидистий дуб. Не розбираючи дороги, вона щосили побiгла до дерева. Хотiлося зупинитися й передихнути, але буйство розлюченоi стихii пiдганяло й не давало розслабитися анi на секунду.

Нарештi ось вiн – довгоочiкуваний притулок! Дiвчина довiрливо пригорнулася до старого товстого дуба. Кора дерева була грубою й теплою. Марися раптом вiдчула, що промерзла до нутрощiв. Холод проникав скрiзь, сповiльнюючи життедайний кровоток. Вона впала на землю пiд розкидистою кроною могутнього дерева, сльози покотилися по щоках. Тiло вiдмовлялося пiдкорюватись, мозок огортала завiса, що спалахувала рiзнобарвно. Мiфiчний вихор пiдхопив ii свiдомiсть, немов пiщинку, огорнув шлейфом iлюзiй i вiднiс далеко-далеко, у краiну мрiй…

Дiвчина отямилася за деякий час, коли сонце вже зiгрiло вологу землю. Пiдвелася на лiктi, нашорошено покрутила головою, намагаючись збагнути, де перебувае. Дощ геть вщух, хмара зникла. Марися посмiхнулася тiею теплою посмiшкою, що вселяе надiю… i раптом жахнулася, згадавши про дитину! Та хай як не дивно, але дитинча мирно спало, злегка посапуючи й чомусь посмiхаючись увi снi. У дiвчини вiдлягло вiд серця, i думки повернулися до подiй, що передували сьогоднiшнiм.

…Пiсля смертi князя Дмитра Федоровича iй доручили невiдривно доглядати за вагiтною вдовою Оленою-Єлизаветою-Катериною, що повернулася в Острог разом з матiр’ю. Гальшка (так тепер називали князiвну домашнi) дуже гостро переживала загибель чоловiка. Народивши прекрасне маля, нещасна знемагала вiд пiсляпологовоi гарячки. Вдень i вночi Марися чергувала бiля лiжка хвороi, стан якоi не полiпшувався. Часом, приходячи до тями, княгиня запитувала про чоловiка, рiдше про сина. Усi жалiли горопашну.

Всi, окрiм ii матерi. Княгиню Беат бiльше непокоiло власне благополуччя. Зрозумiло, до певноi мiри ii хвилювало здоров’я хвороi, але зовсiм не як турботливу матiр, а тому лише, що зi смертю дочки вона могла втратити весь статок. Беат непокоiлася тим, що надiлений могутньою владою король забере в неi все i вимагатиме звiтiв i пояснень. Та ще й молодий князь Василь Костянтинович скористаеться нагодою пустити бiдолашну вдову по свiту. Вона не сумнiвалася, що в цього лиса вистачить сили й знань, щоб поставити на колiна ii – Беат!..

Втiм, знала також, що доки ii дочка жива, у негiдника забракне рiшучостi повстати проти неi. Для того, щоб утримувати дiвера пiд контролем, Беат перiодично зверталася до Василя Костянтиновича за порадами у майнових питаннях. Вiн допомагав, але не з почуття доброти до Беат i племiнницi – просто задля збереження майна дому Острозьких. Останнiм часом Беат стала все частiше звертатися до князя, вплив його на вдову зрiс настiльки, що два непримиренних ворога на певний час дуже зблизилися: вони могли годинами спiлкуватися про подальшу долю непутящоi спадкоемицi.

Якось у дружнiй бесiдi Василь Костянтинович ненав’язливо натякнув невiстцi, що в майбутньому син Гальшки може створити iм усiм нерозв’язну проблему. Всiм – включно з юною дурепою, яку лихий пiдбив таемно повiнчатися iз цим невдахою – князем Сангушком…

Не даючи невiстцi отямитися, князь вiдразу ж i зовсiм прозоро, немовби мимохiть, запропонував прилаштувати «незручну» дитину кудись на сторону. До речi, Гальшку непогано було би знову видати замiж – наприклад, за Семена Слуцького! Чим не наречений?! Ще й родич Василя Костянтиновича з боку матерi. Цей кандидат – не те що невдаха Сангушко: вiн i знатний, i заможний, i найголовнiше – перебувае у повнiй залежностi вiд свого дядечка Василя Костянтиновича! А тому легко вiдмовиться вiд посагу нареченоi… от тiльки би проблему з немовлям вирiшити!..

– Я прилаштую малого в одному з наших родових маеткiв, – нашiптував князь Василь Костянтинович. – Присягаюся, мiй дорогий внучатий племiнничок не бiдуватиме i водночас залишиться на очах у нас iз вами. У будь-який момент, тiльки-но в тiм виникне потреба, йому можна буде повернути становище, належне по праву народження. А поки що спадщина дому Острозьких залишиться в нашому з вами розпорядженнi.

Пiсля цiеi розмови Беат лiчила днi й години присутностi дитинчати в ii замку. Олена, немовби вiдчуваючи намiри матерi, не випускала дитину з рук. Невiдомо, чим би все це скiнчилося, якби не випадок. Одна зi служниць пробовкнулася молодiй вдовi про роль Беат у розправi над нещасним князем Сангушком. Олена була вражена, розчавлена словами служницi, не хотiла iй вiрити. Насамкiнець, виснажений стражданнями органiзм не витримав напливу моторошних спогадiв, i Гальшка звалилася з лихоманкою.

Обурена балакучiстю заздрiсноi прислуги, Беат вислала з Острога численних челядникiв, служниць та iншу двiрню, включаючи стару куховарку.

При молодiй княгинi залишилися лiченi люди: годувальниця немовляти Таiся, служниця Юстися й покоiвка Олени – Марися. Останню колись приставив до Олени покiйний князь Дмитро Федорович. Олена вiдразу ж полюбила цю тиху, добру, послужливу й небалакучу дiвчину. Марися була донькою годувальницi князя, тому завжди зберiгала вiдданiсть усьому роду Сангушкiв. У неi ранiше був наречений – Анджей, особистий княжий охоронець. Пiд час трагiчного полювання на молоде подружжя вiн боровся плiч-о-плiч зi своiм паном i загинув в околицях далекого богемського села Лиски-над-Лабою. Дiвчина сумувала над своею розбитою долею, i щоб якось вгамувати сердечний бiль, ревно служила молодiй вдовицi та ii немовлятi.

Марися була незвичайно схожою на покiйного князя Дмитра Федоровича: тi ж очi, нiс, губи, той же погляд… хiба що обличчя бiльш округле й нiжне – жiноче! Про причини такоi схожостi можна було б запитати старого князя Сангушка – Федора Івановича, та тiльки його душа давно вже переселилася в iнший свiт… Загалом, важливо те, що Марися надзвичайно нагадувала обличчям загиблого Дмитра Федоровича, а тому ii надзвичайно цiнувала хвороблива Гальшка. І Марися любила молоду княгиню, немовби рiдну сестру, а вiд немовляти просто вiдiрватися не могла.

Однак Беат цi нюанси мало цiкавили: вона замислила позбутися усiх зайвих, у тому числi й Марисi. Для початку Беат замiнила годувальницю онучка Таiсю, потiм приставила до нього нову няньку, виписану з далекого села, Юстисю ж вiдправила в Дубно до князя Василя Костянтиновича. А вже потiм узялася й за Марисю.

Для початку завантажила ii роботою, тому день за днем дiвчина виконувала численнi примхи й забаганки княгинi Беат, а вночi доглядала за княгинею Оленою й малям. Втiм, Марися не скаржилася, навпаки, дуже старалася. Беат зрозумiла, що виснажливою працею дiвчину не зломити, й вирiшила дiяти хитрiстю.

– Марисю, дорогенька, – одного разу почала Беат, – бачу, наскiльки самовiддано доглядаеш ти за моею дочкою й онуком. Але ж ти вкрай виснажена! Поiдь до твоеi тiтки Софii, вiдпочинь i проспися…

– Дякую за турботу, княгине, – щиро посмiхнулася дiвчина, – я обов’язково вiдвiдаю тiточку, тiльки-но княгинi Оленi стане краще.

В душi Беат розлютилася, але виду не подала, а лише пiшла у своi покоi, гримнувши дверима.

Летiли днi, Гальшку мучила лихоманка. Вона приходила до тями лише на короткий час, потiм жар повертався, вона знову металася в лiжку в забуттi, кликала чоловiка, бурмотiла щось про синочка. Марися доглядала за княгинею й тихо плакала вiд жалостi до господинi.

Тим часом князь Василь Костянтинович нагадав Беат короткою записочкою, що настав час влаштувати долю юного княжича. Беат зрозумiла, що iй самiй доведеться зайнятися онуком. На князя ж розраховувати не варто… Трохи подумавши, вона викликала до себе садiвника й довго говорила з ним наодинцi. Всю наступну нiч не заплющила очей, обмiрковуючи кожну деталь. Пiсля чого рано-вранцi викликала до себе нову годувальницю, наказала нагодувати й пiдготувати до прогулянки маля. Нянька сповивала маля незграбно, тож Беат з лайкою прогнала ii та власноруч загорнула онука в теплу шаль. Потiм викликала незговiрливу служницю й почала ласкаво:

– Марисенько, дорогенька, ти зараз пiдеш до будинку ксьондза, там на тебе чекатиме садiвник зi своею дружиною. Передай iм дитинча, нехай виконають те, що обiцяли.

– Яку дитину iм передати, княгине? – здивувалася Марися.

– От цього й вiддаси, – за знаком Беат годувальниця пiдiйшла до дiвчини й простягнула iй маля, яке мирно сопiло в теплому згортку.

– Що ви таке говорите, панi Беат?! – верескнула Марися. – Матка Бозка, це ж синочок княгинi Гальшки, це ж ваш онук!.. Побiйтеся Бога!!!

– Бери й неси його, куди сказано, клята упертюха!!! – одразу вищирилася на дiвчину Беат. – Моя непутяща дочка сьогоднi-завтра помре, а цей бастард залишиться нагадуванням про ii ганьбу!!! Забирайся геть з очей i виконуй те, що тобi наказано, бо я тебе зi свiту бiлого зживу!..

Вкрай перелякана Марися вихопила дитича з рук годувальницi та щодуху кинулася геть. Уже пiдбiгаючи до будинку ксьондза, помiтила двох людей бiля ворiт цвинтаря. Жiнка iз безжиттевим обличчям йшла трохи попереду й несла на руках зовсiм малюсiньку дiвчинку, нерухому, бiлу, як крейда. Чоловiк дещо вiдстав, сльози лилися з його очей суцiльним потоком. Бiля свiжовикопаноi могилки скорботну процесiю вже чекали престарiлий ксьондз i широкоплечий, страшний на вигляд гробар, який тримав маленьку труну. Побачивши домовинку, жiнка похитнулася, впала на колiна, мiцно пригорнула до грудей неживе тiльце дитинки й заголосила. Гробар пiдiйшов до неi, буквально силою вирвав мертву дiвчинку з рук матерi, недбало кинув малюсiньке тiльце в домовинку i почав забивати цвяхи в кришку…

Марися затремтiла, як осиковий лист. Й одразу ж помiтила далеко за цвинтарною огорожею ще одну свiжовикопану могилку, бiля якоi самотньо стояла ще одна крихiтна труна! Подивилася на маля, що солодко спало в неi на руках. Маленька голiвонька, дбайливо огорнена бiленькою хусточкою, поверх якоi вдягнений акуратний вишитий чепчик… з-пiд нього вибиваеться русявий завиток… малюсiнькi, але мiцно стиснутi кулачки… рожевi щiчки…

Господи, невже могилка за цвинтарною огорожею приготована для цiеi ненаглядноi крихiтки?! Та як же панi Беат може отаке вчинити iз власним онуком, з рiдною кровиночкою?! А бiдолашна Олена ж нiчогiсiнько не знае!!! А отямиться вiд гарячки, попросить, щоб синочка принесли…

Ой!!! Ой-йо-йой!!! Що ж це буде?! Так як же це?…

Нi… Нi, не можна цього допустити!!! Нехай панi Беат грозить, чим хоче, але немовля треба зберегти, урятувати вiд смертi будь-що!!! Але як це вчинити?! Одне зрозумiло: лишати хлопчика в Острозi не можна.

Не тямлячи себе вiд жаху, Марися кинулася геть вiд жахливого цвинтаря. Вирiшила дiстатися до староi дороги через поле, потiм через лiс. А там, може, хтось i пiдвезе ii до самотнього хутора тiточки Софii…


* * *

Марися бiгла полем. От уже й невеликий лiсочок, а от i стара дорога. Дiвчина почула попереду цокотiння копит. Самотнiй вершник iхав повiльно, немовби когось виглядав. Дiвчина кинулася на узбiччя, сховалася за найближчим деревом й у свою чергу почала нишком спостерiгати за вершником. Щось знайоме було в цьому воiнi… от тiльки що саме?…

Зненацька дитина прокинулася й заплакала. Марися спробувала заспокоiти його, але немовля однаково продовжувало кричати. Почувши дитячий плач, вершник осадив коня й рiзко обернувся. Очевидно, вiн також не очiкував зустрiти тут когось. Марися зацiпенiла вiд страху. Вершник повернув коня й, пригинаючись до його шиi, щоб гiлки дерев не лiзли в обличчя, повiльно поiхав на дитячий лемент. Побачивши дiвчину, спiшився й пiшов до неi.

По тому, як незнайомець наближався, Марися вiдчула, як огидний липкий пiт починае струменiти уздовж хребта. Вона переривчасто задихала i, не маючи сил поворухнутися, приречено дивилася на воiна… який раптом весело закричав:

– Марисенько, наречена моя, то ти жива!!! Який же я радий!..

Жах в очах дiвчини миттево змiнився здивуванням. Вона зойкнула й вiдступила, немов перед нею з’явився привид, i спитала тремтячим голосом:

– То це… ти чи не ти?…

– Я, Марисенько, я, кохана…

– Не може бути!!! Я ж знаю, що ти… ти загинув!.. Я ж бачила твое нерухоме порубане тiло!.. Мене тодi полонили, зв’язали!.. Мое серце краялося вiд того, що я не лишилася бiля тебе, щоб поховати мого милого на чужинi, як належить, по-людськи…

– Марисенько!..

Нарештi переборовши переляк, недовiру й страх, дiвчина кинулася до воiна й гiрко заридала.

– Я стiльки мiсяцiв оплакувала тебе, Анджею, а ти тепер отут… Та це ж диво, справжнiсiньке диво!!! Хвала Боговi, Анджею, що ти живий-здоровий!

– Мила, я шукав тебе, розпитував, але нiхто так i не вiдповiв доладно. Що ж з тобою сталося?! Ти замiжня? Що це за дитинча?

Вона глянула на дитину, яка поступово заспокоювалася, переставши скиглити, i пiсля невеличкого роздуму вiдповiла:

– Нi, Анджею, незамiжня, що ти таке говориш! Хiба ж могла я покохати кого-небудь пiсля тебе, соколе мiй ясний?…

– Звiдки ж у тебе дитина?

– Це не мое дитя, однак я не можу сказати, чие воно.

– Як же так, Марисенько?!

– Не моя це таемниця, Анджею.

– А чия ж?

– Не можу сказати, коханий. Може, колись потiм…

Вiн не дослухав, обiйняв дiвчину й пригорнув до себе. Глянувши на Анджея, Марися вiдчула легке тремтiння. Вона не розумiла, що вiдбуваеться. Ноги зробилися важкими, дiвчина пригорнулася до воiна, немовби шукаючи захисту, поклала голову йому на груди. Дитина знов розплакалася, але дiвчина вже не чула скиглiння. У вухах наче шелестiв опалим листям вiтерець, Марися ж почувалася маленькою пiщинкою, загубленою у величезному темному яру…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/timur-litovchenko/shalen-shahi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Орден Троянди iХреста» – теологiчне таемне релiгiйно-мiстичне товариство, що iснувало в Європi у XV–XVII столiттях (тут i далi – прим. авторiв).




2


Засновник династii Каролiнгiв, iмператор Заходу з 800 р. вiд Р.Х.




3


Це i е т. зв. «шаленi» шахи. За правилами, пiд час гри кожна вiдiграна фiгура переходила у власнiсть гравця, що взяв ii. По завершеннi зустрiчi вся «нерозiграна решта» дiставалася переможцевi. Є вiдомостi, що такi шаховi партii дуже полюбляли розiгрувати магнати Потоцькi й Радзивiлли.




4


Пiшаки.




5


В середньовiчних шахах вiдповiдали коням.




6


Таким чином зрiдка представлялися лодii (тури).




7


У деяких захiдноевропейських краiнах таким чином представляли слонiв (офiцерiв).




8


В данiй партii розiгруеться т. зв. «дебют слона» – один з найпопулярнiших у середньовiччi дебютiв, уперше описаний ще в шахових трактатах XV ст. В одному з варiантiв може скiнчитися «дитячим» матом.




9


Слово походить вiд арабського «вiзир». Ця шахова фiгура почала називатися «королевою» вже у европейськiй традицii, причому досить пiзно.




10


Придворний блазень великих князiв литовських та королiв польських Олександра Ягеллона (1492/1501 – 1506), Сигiзмунда I Старого (1506–1548) i Сигiзмунда II Августа (1548–1572).




11


Схизматик – розкольник, невiрний, еретик, вiдщепенець. Так католики (зокрема польськi) називали православних християн схiдного обряду.




12


Інтерциза (лат.) – документ, покликаний врятувати багатство одного з одружених, який до укладання шлюбу мав набагато бiльше майна, нерухомостi чи грошей. У випадку пiдписання iнтерцизи все те, що чоловiк чи жiнка мали до шлюбу, лишалося в його (ii) власностi та в майбутньому не дiлилося зi шлюбним партнером.




13


Досить (iтал.).




14


Добре (iтал.).




15


Майданчик для кiнних лицарських змагань.




16


Суконне чи оксамитове покривало на сiдло, чи пiтник, що слугувало для убезпечення вiд пилюки i дощу.




17


Прочан, мандрiвникiв.




18


Вiд грецьк. ????????? (Та, що веде шляхом, вказуе шлях) – один з найрозповсюдженiших образiв Богоматерi з немовлям Ісусом, нiбито написана евангелiстом Лукою.




19


Ця iсторiя описана в нашому романi «Кинджал проти шаблi».




20


Особиста охорона князя.




21


Придворний королеви Бони, майстер фiнансових операцiй.




22


Зупинiться, досить (iтал.).




23


Вид одягу, що носили зверху жупана.




24


Виборний голова магiстрату мiста, надiленого магдебурзьким правом.




25


Специфiчна польська лайка, що вказуе на низьке («собаче») походження опонента.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения